А ввечері, коли ми їхали по ущелині, мені кожного разу здавалося, що я перелітаю в інший світ. Я слухав Даніяра, приплющивши очі, і переді мною поставали на диво знайомі, рідні з дитинства картини: то пропливало в журавлиній височині над юртами весняне кочовище ніжних димчасто-блакитних хмар; то мчали на літні випаси табуни з тупотом та іржанням, так що аж гула земля, і молоді жеребці з нестриженими чолками і чорним диким вогнем в очах гордовито і зшаленіло оббігали на ходу своїх маток; то спокійною лавою розходилися по пагорках отари овець; то зривався зі скелі водоспад, осліплюючи очі білою розбурханою піною; то в степу за рікою м'яко спускалося в зарості чию сонце, і одинокий далекий вершник на вогнистій смузі обрію, здавалося, скакав за ним — йому зовсім близько до сонця — і теж зникав у заростях і сутінках.
Широкий за рікою казахський степ. Розсунув він обабіч наші гори і леяшть суворий, безлюдний...
Але того пам'ятного літа, коли спалахнула війна, загорілися, вогні по степу, затуманили його гарячою курявою табуни стройових коней, поскакали гінці в усі боки. І пам'ятаю, як з того берега кричав скачучи казах гортанним голосом пастуха:
— Сідай, киргизи, в сідла: ворог прийшов!—і мчав далі у вихорах куряви і хвилях гарячого марева.
Усіх підняв на ноги степ, і в урочисто-суворому гомоні рушили з гір і по долинах наші перші кінні полки. Дзвеніли тисячі стремен, дивилися в степ тисячі джигітів, попереду на древках колихалися червоні прапори, позаду, за збитою копитами курявою, бився об землю скорботно-величний плач дружин і матерів: "Хай ДОПОМОЯІЄ вам степ, хай допоможе вам дух нашого богатиря Манаса!"
Там, де народ ішов на війну, залишалися гіркі стежки... І цей світ земної краси і тривог розкривав переді мною Даніяр у своїй пісні. Де він цього навчився, від кого усе це чув? Я розумів, що так міг любити свою землю тільки той, хто всім серцем туягив за нею довгі роки, хто вистраждав цю любов. Коли він співав, я бачив і його самого, маленького хлопчика, що блукав степовими дорогами. Може, тоді й народилися в його душі пісні про батьківщину? А може, тоді, коли він крокував вогненними верстами війни?
Слухаючи Даніяра, я хотів припасти до землі і міцно, по-синівському обняти її тільки за те, що людина може так її любити. Я вперше відчув тоді, як прокинулося в мені щось нове. Я ще не знав, що це таке, але це було щось нездоланне, це була потреба проявити себе, так, проявити, не тільки самому бачити і відчувати світ, але передати й іншим все те, що я бачив, свої думки й відчуття, розповісти людям про красу нашої землі так само натхненно, як Даніяр. Я завмирав від підсвідомого страху і радості перед чимось невідомим. Але я тоді ще не розумів, що мені треба взяти до рук пензля.
Я любив малювати з дитинства. Я змальовував з підручників, і товариші казали, що в мене виходить точнісінько так, як там. Учителі в школі теж хвалили мене, коли я приносив малюнки в нашу стінгазету. Але потім почалася війна, брати пішли в армію, а я залишив школу і пішов працювати в колгосп, як і всі мої однолітки. Я забув про фарби й пензлі і не думав, що коли-небудь згадаю про них. Та Даніярові пісні сполошили мою душу. Я ходив неначе уві сні і дивився на світ зачудованими очима, ніби все бачив уперше.
А як змінилася раптом Джаміля! Немов і не було тієї меткої язикатої реготухи. Весняний легкий смуток оповивав її посмутнілі очі. Дорогою вона весь час про щось уперто думала. Ледь по-
мітна мрійлива посмішка блукала на її губах, вона тихо раділа З чогось хорошого, про що знала тільки вона сама. Бувало, візьме мішок на плечі, та так і стоїть, не наважуючись зрушити з місця, наче перед нею бурхливий потік і вона не знає, іти їй чи не йти. Від Даніяра вона трималася осторонь, не дивилася йому у вічі.
Одного разу на току Джаміля сказала йому з безсилою, вимученою досадою:
— Скинув би ти свою гімнастьорку. Давай виперу!
І потім, виправши в ріці гімнастьорку, вона розклала її сушити, а сама сіла біля неї і довго, старанно розгладжувала її долонями, розглядала на сонці проношені плечі, похитувала головою і знову починала розгладжувати, тихо й журливо.
Тільки один раз за цей час Джаміля голосно, заразливо сміялася, і в неї, як і раніше, сяяли очі. На тік гомінливою юрбою зайшли мимохідь, йдучи зі скиртування люцерни, молоді жінки, дівчата і джигіти — колишні фронтовики.
— Гей, баї, не тільки вам пшеничний хліб їсти, частуйте, а то в ріку повкидаємо! — І джигіти жартівливо наставили вила.
— Нас вилами не залякаєш! Подружок своїх знайду чим почастувати, а ви самі роздобувайте! — дзвінко відізвалася Джаміля.
— Коли так, усіх вас у воду!
І тут зчепилися дівчата і хлопці. З криком, вереском, сміхом вони штовхали одне одного у воду.
— Хапай їх, тягни! — голосніше за всіх сміялася Джаміля, швидко і спритно викручуючись від нападаючих.
Але, дивна річ, джигіти ніби й бачили тільки Джамілю. Кожен намагався схопити її, притиснути до себе. Ось троє хлопців разом обхопили її і підняли над берегом:
— Цілуй, а не хочеш — кинемо!
— Давай розгойдуй!
Джаміля пручалася, дзвінко сміялась, закинувши голову, і крізь сміх кликала на допомогу подруг. Але ті метушливо бігали по берегу, виловлюючи у ріці свої косинки. Під дружний регіт джигітів Джаміля шубовснула у воду. Вона вийшла звідти з розпатланим мокрим волоссям, але навіть ще гарніша, ніж була. Мокре ситцеве плаття прилипло до тіла, облягаючи округлі сильні стегна, дівочі груди, а вона, нічого не помічаючи, сміялася похитуючись, і по її розгарячілому обличчю збігали веселі струмочки.
— Цілуй! — приставали джигіти.
З Ч. Айтматої
33
Джаміля цілувала їх, але знову летіла у воду і знову сміялася, відкидаючи кивком голови мокрі важкі пасма волосся.
З витівки молодих усі на току сміялися. Діди-віяльники, покидавши лопати, витирали сльози, зморшки на їх бурих обличчях променіли радістю і на мить воскреслою молодістю. І я сміявся від душі, забувши на цей час про свій ревний обов'язок оберігати Джамілю від джигітів.
Не сміявся лише Даніяр. Я випадково помітив його і замовк. Він одиноко стояв на краю току, широко розставивши ноги. Мені здалося, що він зараз схопиться, побіжить і вихопить Джамілю З рук джигітів. Він дивився на неї не відриваючись, сумним, захопленим поглядом, у якому були і радість і біль. Так, і щастя І горе його були в красі Джамілі. Коли джигіти притискали її до себе, примушуШчй~цілув'ати кожного, він опускав голову, здавалося, збирався піти геть, але не йшов.