Дзеркало

Сторінка 2 з 5

Вільде Ірина

— Я не маю чим дихати… відхили голову…

— Ти завважила, який Орест нервовий?

— Ага, мама теж запримітила…

— О, і мама помітила…

— Ну й що?

— Я ніби про те, що не можна всього, що він говорив, брати за чисту монету…

— А він нічого такого не говорив… Принаймі мені й мамі. Хіба що тобі…

Микола не відзивається.

"Хай буде й так… помовчимо трохи… ми й так на похороні, а не на весіллі".

— Він говорив, але я не вірю цьому… Аж ніяково повторювати…

— Перед ким ніяково? Перед шлюбною жінкою?

— Ти жартуєш, а то поважна річ… Він казав, але це, певно, його фантазії…

— Які фантазії?

— Він казав… мені, слово честі, аж ніяково повторювати, — він казав, ніби Галинка все життя…

"Добре, що хоч в останню хвилину я стримався і не повторив за ним дослівно: була в мене "закохана", "пам'ятала мене…"

— Ти хочеш сказати, — була закохана в тебе?

— Я нічого не хочу. То Орест казав…

— Все це байка, — впевнено стверджує Миколина дружина. — Або… може бути й таке, що ти його не так зрозумів. Бо то ніби як? Виходило б, що вона з любові до тебе пішла з цього світу? Байка це все… Або в нього не всі дома…

"А я на твоєму місці, жіночко, не був би аж таким упевненим…"

— Я хотіла, Кольцю, щоб ти зрозумів мене, як треба…

"Жінко… жінко… тебе я розумію, але ти не розумієш… не хочеш чи не годна мене зрозуміти… а може, Миколі Поповичу було б приємно… а може, йому навіть хочеться, щоб його жінці здавалося, ніби його ще хтось любить, крім тебе…"

— Ти не ображайся, Микольцю…

— Я? Ні… Та ніби й чого?

— Я не сказала, що в тебе не можна було закохатися. Найкращий доказ — твоя "жертва", але я про те, що, якби Галинка щось почувала до тебе, то я знала б…

— Інтуїція?

— Ні… ні.. Вона була б мені сама призналася. Між мною і Галинкою, ти ж знаєш, були такі стосунки, що вона не втаїла б навіть цього. Даю собі голову відрубати…

Миколі плутаються в пам'яті самі слова без мелодії: "Товаришка з товаришкою товаришувала… товаришка товаришці правди не сказала…"

— Ти щось сказав?

— Ні, нічого, припленталась мені на думку одна співанка…

— Цікавий ти чоловік, Миколо…

— Я б такого не сказав про себе…

Лежать поруч, а їх мислі, як і тіла, поволі віддаляються від себе.

— Я хотіла б тебе ще спитати: ти знав, що Галинка закохана в тебе?

— У таких речах, люба, ніколи не можна бути абсолютно впевненим. Навіть коли і є деякі ознаки… Мені, наприклад, один час здавалося, що ти мене трішки ревнуєш до Галинки… Правда, смішно?

— Зовсім не смішно… Бо воно таки так було. Зрештою, я тобі призналася в цьому зараз по шлюбі, невже ж ти забув?

— Знаєш, я міг і забути… Бо я тоді мав тільки одне на думці: як би скоріш повечеряти й піти до спальні.

— А мені чомусь спокою не давало те, що ви з Галинкою жили під одним дахом і відділяли вас тільки вузеньки сіни.

— Але ж на Галинчиній половині жила баба з онукою.

— Так, але долівка була глиняна…

— Ну, і що з того?

— Не чути було б кроків…

— Ах ти, панночко з "доброго дому"!

— Дай спокій, завтра будуть синяки на шиї!

— Я вже колись тобі говорив, що Галинка не була моїм "типом"…

— Але вона була дуже гарна… Якоїсь, я б сказала, аж витонченої вроди… Все гармоніювало в неї… До її блискучого воронячого волосся, здавалося, так і пасували тільки ті єдині широкі брови, а не інші. Тільки ті скісні, наче злегка підпухлі, трав'янисті, а не іншого кольору очі.

— А мені найбільше імпонував у ній її характер. Не гнівайся, жіночко, але я не зустрічав у житті другої такої вольової дівчини, взагалі, жінки… "Їй би вродитись мужчиною" — от що про неї можна було сказати. А ти без провокацій… Найперше я був по вуха закоханий у тебе. Таке ходило собі нахмурене… таке неприступне, ніби ласку робила людям, що живе на божому світі…

— Не вигадуй! Ну, а що тобі не сподобалося в Галині?

— Я ж тобі щойно сказав, а крім того… Ти що, справді не здогадуєшся?

— А-а! Тільки мені здавалося, що той чорний пушок над верхньою губою, навпаки, додавав їй деякої пікантності…

— Може, для декого з більш рафінованим смаком то так, але для мене, мужицького сина… той делікатес був ні до чого. Я, грішний, волів… гм… і досі волію, так би мовити, без гострих приправ… Отой первісний задум богової Єви.

Микола нахиляється над Климентиною.

— Ну, а тепер з іншої бочки. Мушу тобі висповідатись з останнього свого кавалерського гріха.

— А чому аж так пізно?

— Та тому, що до нинішнього дня, до вчорашнього, це була не тільки моя таємниця…

— То зв'язане з Галинкою?

— Ага…

— І ти не хотів за її життя…

— Ти вгадала.

"Чого вона напружилася вся… Невже ревнощі до померлої?"

— Тобі незручно, люба?

— Ні, ні… добре. Я хочу тільки покласти голову тобі під пахву, отак. Тепер слухаю тебе…

— Бачиш, я був би нещирий перед тобою і нечесний перед собою, якби сказав, що не помічав уваги з боку Галинки…

— Наприклад?

— А моя жіночка цікава! Наприклад, я міг застати в себе в кімнаті кілька незабудок у флакончику…

— Замість того, щоб ти їй, то вона тобі?

— А любов давно визнала рівноправність… Крім того, в мене була наречена.

— Продовжуй.

— Або прикрите серветкою щось солодке на тарілці…

— А ти про це солодке розповідав мені, як ми тільки побрались. Тільки тоді ти все це по-іншому тлумачив…

— То правда, що я тоді говорив й не договорював. А тепер уже знаєш, чому… Одного вечора сиділи ми з Галинкою у садку…

— А де я була?

— Ти, як звичайно, поїхала на суботу-неділю в Чернівці до мами.

— А чому ти не поїхав зі мною?

— А де б я мав ночувати? Готель для мене в той час був задорогий…

— Ясно…

— Пам'ятаєш столик під горіхом у садку в Янчихи?

— Авжеж.

— Ми часто з Галинкою проводили час за цим столиком, коли ти нас покидала і їхала до мамці…

— А ти ні разу не просив мене залишитись на неділю в Луківцях.

— Не смів, а потім — я знав, яка у вашій родині панувала дисципліна.

— Ну, а далі що?.. Сиділи ви з Галинкою за столиком під горіхом і… про що ви розмовляли?

— Того разу, якщо не помиляюсь, я "з педагогічною метою" хвалив її, що вона за короткий час так гарно опанувала українську мову.

— Ну, знаєш? Хвалити когось за те, що навчився по-своєму говорити! Вона ж українка!

— Перепрошую… вона була "ц. к."[23] буковинка, а це змінює суть справи.