— Я не маю чим дихати… відхили голову…
— Ти завважила, який Орест нервовий?
— Ага, мама теж запримітила…
— О, і мама помітила…
— Ну й що?
— Я ніби про те, що не можна всього, що він говорив, брати за чисту монету…
— А він нічого такого не говорив… Принаймі мені й мамі. Хіба що тобі…
Микола не відзивається.
"Хай буде й так… помовчимо трохи… ми й так на похороні, а не на весіллі".
— Він говорив, але я не вірю цьому… Аж ніяково повторювати…
— Перед ким ніяково? Перед шлюбною жінкою?
— Ти жартуєш, а то поважна річ… Він казав, але це, певно, його фантазії…
— Які фантазії?
— Він казав… мені, слово честі, аж ніяково повторювати, — він казав, ніби Галинка все життя…
"Добре, що хоч в останню хвилину я стримався і не повторив за ним дослівно: була в мене "закохана", "пам'ятала мене…"
— Ти хочеш сказати, — була закохана в тебе?
— Я нічого не хочу. То Орест казав…
— Все це байка, — впевнено стверджує Миколина дружина. — Або… може бути й таке, що ти його не так зрозумів. Бо то ніби як? Виходило б, що вона з любові до тебе пішла з цього світу? Байка це все… Або в нього не всі дома…
"А я на твоєму місці, жіночко, не був би аж таким упевненим…"
— Я хотіла, Кольцю, щоб ти зрозумів мене, як треба…
"Жінко… жінко… тебе я розумію, але ти не розумієш… не хочеш чи не годна мене зрозуміти… а може, Миколі Поповичу було б приємно… а може, йому навіть хочеться, щоб його жінці здавалося, ніби його ще хтось любить, крім тебе…"
— Ти не ображайся, Микольцю…
— Я? Ні… Та ніби й чого?
— Я не сказала, що в тебе не можна було закохатися. Найкращий доказ — твоя "жертва", але я про те, що, якби Галинка щось почувала до тебе, то я знала б…
— Інтуїція?
— Ні… ні.. Вона була б мені сама призналася. Між мною і Галинкою, ти ж знаєш, були такі стосунки, що вона не втаїла б навіть цього. Даю собі голову відрубати…
Миколі плутаються в пам'яті самі слова без мелодії: "Товаришка з товаришкою товаришувала… товаришка товаришці правди не сказала…"
— Ти щось сказав?
— Ні, нічого, припленталась мені на думку одна співанка…
— Цікавий ти чоловік, Миколо…
— Я б такого не сказав про себе…
Лежать поруч, а їх мислі, як і тіла, поволі віддаляються від себе.
— Я хотіла б тебе ще спитати: ти знав, що Галинка закохана в тебе?
— У таких речах, люба, ніколи не можна бути абсолютно впевненим. Навіть коли і є деякі ознаки… Мені, наприклад, один час здавалося, що ти мене трішки ревнуєш до Галинки… Правда, смішно?
— Зовсім не смішно… Бо воно таки так було. Зрештою, я тобі призналася в цьому зараз по шлюбі, невже ж ти забув?
— Знаєш, я міг і забути… Бо я тоді мав тільки одне на думці: як би скоріш повечеряти й піти до спальні.
— А мені чомусь спокою не давало те, що ви з Галинкою жили під одним дахом і відділяли вас тільки вузеньки сіни.
— Але ж на Галинчиній половині жила баба з онукою.
— Так, але долівка була глиняна…
— Ну, і що з того?
— Не чути було б кроків…
— Ах ти, панночко з "доброго дому"!
— Дай спокій, завтра будуть синяки на шиї!
— Я вже колись тобі говорив, що Галинка не була моїм "типом"…
— Але вона була дуже гарна… Якоїсь, я б сказала, аж витонченої вроди… Все гармоніювало в неї… До її блискучого воронячого волосся, здавалося, так і пасували тільки ті єдині широкі брови, а не інші. Тільки ті скісні, наче злегка підпухлі, трав'янисті, а не іншого кольору очі.
— А мені найбільше імпонував у ній її характер. Не гнівайся, жіночко, але я не зустрічав у житті другої такої вольової дівчини, взагалі, жінки… "Їй би вродитись мужчиною" — от що про неї можна було сказати. А ти без провокацій… Найперше я був по вуха закоханий у тебе. Таке ходило собі нахмурене… таке неприступне, ніби ласку робила людям, що живе на божому світі…
— Не вигадуй! Ну, а що тобі не сподобалося в Галині?
— Я ж тобі щойно сказав, а крім того… Ти що, справді не здогадуєшся?
— А-а! Тільки мені здавалося, що той чорний пушок над верхньою губою, навпаки, додавав їй деякої пікантності…
— Може, для декого з більш рафінованим смаком то так, але для мене, мужицького сина… той делікатес був ні до чого. Я, грішний, волів… гм… і досі волію, так би мовити, без гострих приправ… Отой первісний задум богової Єви.
Микола нахиляється над Климентиною.
— Ну, а тепер з іншої бочки. Мушу тобі висповідатись з останнього свого кавалерського гріха.
— А чому аж так пізно?
— Та тому, що до нинішнього дня, до вчорашнього, це була не тільки моя таємниця…
— То зв'язане з Галинкою?
— Ага…
— І ти не хотів за її життя…
— Ти вгадала.
"Чого вона напружилася вся… Невже ревнощі до померлої?"
— Тобі незручно, люба?
— Ні, ні… добре. Я хочу тільки покласти голову тобі під пахву, отак. Тепер слухаю тебе…
— Бачиш, я був би нещирий перед тобою і нечесний перед собою, якби сказав, що не помічав уваги з боку Галинки…
— Наприклад?
— А моя жіночка цікава! Наприклад, я міг застати в себе в кімнаті кілька незабудок у флакончику…
— Замість того, щоб ти їй, то вона тобі?
— А любов давно визнала рівноправність… Крім того, в мене була наречена.
— Продовжуй.
— Або прикрите серветкою щось солодке на тарілці…
— А ти про це солодке розповідав мені, як ми тільки побрались. Тільки тоді ти все це по-іншому тлумачив…
— То правда, що я тоді говорив й не договорював. А тепер уже знаєш, чому… Одного вечора сиділи ми з Галинкою у садку…
— А де я була?
— Ти, як звичайно, поїхала на суботу-неділю в Чернівці до мами.
— А чому ти не поїхав зі мною?
— А де б я мав ночувати? Готель для мене в той час був задорогий…
— Ясно…
— Пам'ятаєш столик під горіхом у садку в Янчихи?
— Авжеж.
— Ми часто з Галинкою проводили час за цим столиком, коли ти нас покидала і їхала до мамці…
— А ти ні разу не просив мене залишитись на неділю в Луківцях.
— Не смів, а потім — я знав, яка у вашій родині панувала дисципліна.
— Ну, а далі що?.. Сиділи ви з Галинкою за столиком під горіхом і… про що ви розмовляли?
— Того разу, якщо не помиляюсь, я "з педагогічною метою" хвалив її, що вона за короткий час так гарно опанувала українську мову.
— Ну, знаєш? Хвалити когось за те, що навчився по-своєму говорити! Вона ж українка!
— Перепрошую… вона була "ц. к."[23] буковинка, а це змінює суть справи.