Нарешті пішов сьомий, останній день нашого перебування в караулі. Чесно кажучи, ми вже досить потомилися, але сама думка, що зміна збирається в дорогу, додавала нам нових сил. В караулі царювала весела метушня. Віталій прибирав на кухні, а я, сидячи на стільці оператора, пришивав до своєї гімнастерки свіжий комірець. Навіть Терешко тинявся по карному в піднесеному настрої, як завжди носячи в зубах придушену полівку. Вже добу, як ми сиділи на перловці, а Терентій Терентійович перловки терпіти не міг, тому з нетерпінням чекав нової зміни, яка, звичайно ж, нагодує його консервами. Таракани та прусаки йому, здається, вже приїлися.
На центральній позиції теж було пожвавлення. Прапорщик Лисенко частіше од звичайного виходив на зв’язок, робив навіть спробу погуморити, що з ним траплялося рідко. І називав нас сторожовими псами — в його устах це звучало як найвища хвала, як поезія служби. (Виявляється, є й таке чудо-юдо: "поезія служби!") А я особисто для свого друга Сергія Крючка, який сьогодні звільнить мене з підземного полону, приготував кілька рибальських байок.
Пультовий годинник показував рівно дванадцять дня.
Вкотре увімкнулась рація і в караулі пролунали позивні Одинадцятого:
"Напевне, це буде повідомлення про зміну", — подумав я, не підозрюючи ніякої тривоги. Та й що могло трапитись?
І тут раптом по гучному зв’язку несподівано пролунав голос командира чергових сил підполковника Вашинова. Завжди бадьорий і впевнений у собі, він цього разу здався ніби розгубленим. Чи, що гірш, зляканим, хоча цього бути не могло. Вашинова трудно вивести з себе, не те, що злякати. Може, просто в нього охрип голос?
— Увага! Увага! Увага! — тенькнуло серце: чому він тричі повторює слово "увага"? Раніше такого ми не чули. — Увага всім караулам! Я, підполковник Вашинов, оголошую ввіреним мені караулам бойову тривогу. ("Ф’юу-уть… Ні фіга собі!" — почулося з якогось караулу). Через територіальні води до кордонів нашої Батьківщини за даними ПВО далекого зв’язку наближаються неопізнані літальні об’єкти чужої держави. Всім, всім, всім — бойова тривога! Караулам діяти згідно з нормативом "земля". Увага всім караулам: оголошую код на відкриття сейфу із зброєю.
Схопившись, якусь мить я стояв, нічого не тямлячи, а рука між тим і далі механічно підшивала комірець. А вже потім до мене дійшов зміст почутого. Час польоту ракет противника до нашого кордону загалом хвилин тридцять… Господи, та що ж я стовбичу… Похапцем одягнувши гімнастерку і на ходу застібуючи ґудзики, я побіг до сейфа. Зброю, що цілодобово зберігалася в закодованому металевому ящику, караул мав право брати лише на випадок бойової тривоги. Тремтячими руками набираю код, який оголосив підполковник. Але дверці не відчинилися. На табло висвітилися слова: "Неправильно набраний код".
— Спокійно, сержанте, спокійно, — бурмочу сам до себе. — Здається, остання цифра не "один" а — "одинадцять".
Повторюючи, наче молитву, цифри, знову набираю код, чується клацання, дверці сейфа нарешті відчиняються.
І тільки тут я збагнув, що поруч немає електрика.
— Віталію, оголосили норматив "земля"! — кричу щодуху. — Норматив "земля"! Ти мене чуєш?
У відповідь — тиша.
Мчу на кухню. Петруня стоїть з віником у руках наче статуя. Я схопив електрика за плечі і відчув під гімнастеркою холодне й ніби неживе тіло.
— Віталію, отямся, норматив "земля"! Солдат ти врешті! Чи хто? Генералом хочеш стати? Старайся! Негайно приступай до виконання нормативу "земля".
— Єсть, — нарешті видавив з себе електрик.
За цим нормативом, після відкриття сейфу зі зброєю, другим пунктом іде хімзахист. За кілька хвилин ми натягуємо на себе ґумові плащі з панчохами.
— Протигаз — за спину!
Віталій хапає автомат Калашникова, цинкові коробки з патронами, я суну за пояс пістолет Макарова. Гранати Петруня складає в сумку з-під протигаза.
Уважно оглядаю сейф. Ніби все, нічого не забули.
Повільно сповзаємо східцями, хімзахист сковує наші рухи. Діставшись патерни, кидаємо цинкові коробки з патронами на підлогу — чується гуркіт металу.
— Віталію, ми забули ензе!
Дві наші фігурки в захисті, напевне, збоку нагадують якихось доісторичних ящерів. Діставшись комірчини, витягуємо еталони з НЗ. Потім хапаю каністру з питною водою. Продукти і воду складаємо біля боєприпасів.
Тим часом Віталій з гулом зачиняє масивні двері патерни. Все. Норматив "земля" наш караул виконав. Тільки в поспіху ми забули про Терешка. Бідний кіт, не тямлячи, що трапилося, жалібно та злякано нявчить по той бік, шкрябає кігтями сталь дверей. Не змовляючись, ми повертаємо штурвал у зворотнє положення, трохи прочиняємо двері, впускаємо кота і знову їх герметичне зачиняємо. Терешко тінню прошмигнув у патерну, причаївся в кутку, наче розуміючи, що нам зараз не до нього. Могильна сирість штольні відчувається навіть через проґумовані костюми. Чи то, може, нас трясе нервовий озноб? Тьмяне світло надає нашому сховку моторошний вигляд бетонного склепа. Двоє броньованих дверей і шматок прямокутного відсіку на дванадцять метрів нагадують швидше мишоловку, аніж сховок. На випадок чого, могила для нас навіть не потрібна, вона вже є — на віки вічні, як єгипетська піраміда.
— Оце і є найбільше д-досягнення людського розуму? — у простір говорить Петруня.
— Знайшов час для філософствування. Виходжу на зв’язок і доповідаю Одинадцятому про виконання нормативу "земля".
— Доповідь прийняв, — скоромовкою відповідає прапорщик і зникає із зв’язку — мабуть, йому зараз не до нас. А кому ж тоді до нас?
— Командире… — у Петруні білі-білі губи, я до того ніколи не бачив у людей таких білих губів. — Невже це… кінець?
— Годі, старий, — нарочито бадьоро відповідаю. — Як говорив колись один старшина: живі будемо — не помремо!
— Ми й не помремо, ми — подохнемо! — зненацька істерично кричить Віталій. — Ми нікому не потрібні. Як ті солдати, котрі полягли тут у сорок другому!
— Щодо нас, то… Наша загибель — буде невеликою втратою для людства. Гірше, що до нас летять ракети противника, а ти… Не виключено, що у відповідь за океан полетять наші. А коли загроза нависне над усім людством — що значимо ми, якісь дві пилинки в підземеллі?