І от дійшли до неї з фронту чутки про нове захоплення Гарасима Львовича. Вона ніколи не гадала, що сприйме так боляче. Мало чого не буває на війні. Може, нічого й не трапилось, а людям здалося не знати що. Чутки стали настирливі; вже зголосилися к свідки, Оксана Сергіївна пролежала ніч без сну, проплакала наволочку на подушці, наступного дня не пішла на роботу, пила валер'янку мало не столовою ложкою і з жахом усвідомила, що їй нічим буде жити, коли Гарасим Львович піде від неї до другої.
Потроху дізналася про подробиці. Гарасима Львовича було поранено, але він в тил не евакуювався, лишився в санбаті. Дівчина була молодіша од нього, сандружииниця-доброволець, під час бою винесла Гарасима Львовича з небезпечного місця, ходила коло нього, збудила до себе почуття, яке здалося їй любов'ю, відповіла на нього. Так іноді буває, але від свідомості цього Оксані Сергіївні не ставало легше. Вона перечитала чоловікові листи, дещо порівняла, дещо вперше помітила, дійшла щирим серцем до гіркої правди, захованої між рядків, про яку чоловік не наважився їй прямо написати, і занудьгувала всією душею, так би мовити ридма.
Як би вона реагувала, коли б такий випадок трапився не з нею, а з сусідкою, товаришкою по роботі, подругою? О, вона б написала кривдникові такого листа, що чортам замакітрилось би! Та як він сміє, негідник, розбивати родину? Та хіба з отим дівчиськом він довго знаходитиме спільну мову? До чого це йдеться — легковажне пурхання над життям, а як же совість Л честь? Оксана Сергіївна зуміла б докопатися до його душі, коли б це не був... її Гарасим Львович.
Що лишалось робити? Вона вгамувала серце конвалійними краплями, валер'янкою та бромом, примостила табуретку біля ліжка дитини, коло якої саме чергувала ніч, і написала ціле послання. Кому, Гарасиму Львовичу? Ні, багато честі, це був лист не до нього, а до неї — молодої, щасливої суперниці. Оксана Сергіївна знала її ім'я й прізвище, бо грошові перекази од чоловіка стала надписувати жіноча рука, а на одному бланку суперниця з неуважності зазначила й свою зворотну адресу, підписалася сама. Так, листа на фронт писалося саме їй, щасливій Паші Дмитрієвій.
Двічі такого листа перебити Оксана Сергіївна нізащо не змогла б. І вже пославши його, часом запитувала себе, чого вона там понаписувала, але докладно так і не згадала. Це був лист-сповідь, лист серця, в котрому Пашу сповіщалося про попереднє життя Гарасима Львовича, про любов до нього старої дружини. Із цілковитою обережністю й ніжністю зверталася Оксана Сергіївна до Пашиного молодого почуття, благословляла її на , щастя, благала не кидати Гарасима Львовича ні за яких обставин, звірялася на неї, як на саму себе.
Отже, лист вийшов дуже щирий, його можна було назвати піснею розлученої любові, і Оксана Сергіївна дуже здивувалась би, коли б їй це хтось сказав. Грошові переказів, надписані Пашиною рукою, припинилися, із чого Оксана Сергіївна зробила висновок, що лист її дійшов. Але гроші від чоловіка приходили й надалі, тільки адресу було надруковано на друкарській машинці, номер польової пошти був інший. Сама того не усвідомлюючи, Оксана Сергіївна зробила найважливіший крок у житті, і він повністю не відповідав тому, що за таких випадків буває. Тіль-. ки з того часу щоранку, прокидаючись після недовгого сну, вона першим ділом почувала, як перевертається в її серці, наче ніж, думка про нещастя.
Ось, нарешті, видко віддалік і її будинок. Вона не встигла подумати, чому вікно в кімнаті відчинене, як помітила в ньому військову постать,— вікно хтось мив. "Ого,— мовила сама собі Оксана Сергіївна,— доведеться витурювати непроханих пожильців!" Вона одразу ж почала міркувати, як звернеться завтра до райради за потвердженням прав на власну квартиру, і тому всі інші, гострі почуття, які звичайно виникають у людей за подібних обставин, так і не з'явилися. Звичайно, не відчуваючи ніякого хвилювання, наче повертаючись з роботи, а не з евакуації, Оксана Сергіївна піднялася до себе на другий поверх і постукала, їй довелося б чимало стукати, та вона догадалась шарпнути за ручку незамкнених дверей, переступила поріг домівки.
У передній було порожньо. В кухні топилася плита. В кімнаті невідома дівчина витирала зім'ятим папером вікно, воно скрипіло й верещало. Помітивши Оксану Сергіївну, дівчина зіскочила з підвіконня,— так, це була дівчина в штанях і майці, щоки її палахкотіли, погляд одверто й чесно скерувався в вічі тій, що увійшла.
— Зачиніть вікно,—сказала Оксана Сергіївна,— застудитесь...
— Нехай,— махнула рукою дівчина,— не встигла витерти...
Вона зачинила вікно, натягла через голову гїмнастьор-ку з погонами й однією медаллю, підперезалась, запитливо поглянула на Оксану Сергіївну.
— Тримайте себе вільно, єфрейтор,— відповіла їй та,— робіть, що вам треба. Це —-моя квартира, але я запрошую вас почувати себе як удома.
Дівчина зніяковіла і ще .прикріше почервоніла. Вона оббігла поглядом кімнату, розшукуючи, свої речі, почала стягати їх докупи і пхати у речовий мішок. Почувалося, що їй хочеться негайно втекти з цього місця.
— Дозвольте,— запротестувала Оксана Сергіївна, сідаючи на лаву, притягнену, певно, з парку,— куди ж вам поспішати на ніч? Я зовсім не така вже негостинна господарка! * .
— Я зенітниця,— сказала, затинаючись, дівчина,— наша установка недалечко, я тут ночувала, ви пробачте, коли що не так. Меблів ніяких не було, я притягла, що подужала. Добре, хоч шибки цілі...
Тут Оксана Сергіївна силоміць одняла в неї сумку й послала дівчину до кухні, щоб не погасла плита, доки сама роздягнеться й дістане з портфеля крупи на вечерю. Разом з крупою вона вийняла банку тушонки й шматок цукру, який одразу ж, не гублячи часу, розбила надвоє. В кухні гула від доброї тяги плита, на конфорці стояло відро з водою, на другій — похідний чайник. Єфрейтор, похнюпивши голову, похмуро колола німецьким тесаком дверцята розтрощеної на друзки шафи й кидала в огонь шматки дерева* Вікно було затулене чорним папером, над крантом на поличці, яку пам'ятала Оксана Сергіївна з самого дитинства, горів гнотик у картонній коробочці з парафіном.