В кімнаті, куди він зайшов, походжав чоловік в халаті. Зорін назвався.
— Ага… — з усього було видно, що він на нього очікував. — Показуйте.
Зорін підійшов до вікна.
Чоловік подивився на виразку; потім узяв окуляри, що лежали на столі, і ще раз уважно оглянув.
— Це треба видалити, — сказав.
Зорін очікував, що він почне розпитувати, але лікар тільки додав:
— Операція потрібна.
— А що воно таке, — не втерпів Зорін.
— Андрію Микитовичу… Я не помилився, так вас назвавши?
— Ні.
— Андрію Микитовичу, ви ж прийшли на Шкільну, а не на Канатну, де лікують інфекційні шлункові хвороби. Я вважаю, що слід вирізати та й край. Можна — в нас тут. Раджу не зволікати. — Він простягнув руку, даючи цим зрозуміти, що огляд закінчено. Але, похопившись, витяг візитку з кишені халату. — Ось мій телефон…
Зорін завважив, що люди в білих халатах, як і військовики в формі, схожі один на одного. І цей чоловік був просто лікар. Тільки співчуття в сірих очах виказувало в ньому звичайну людину.
"Отже діагноз, а скоріше вирок, поставлено,"— думав Андрій, виходячи з кабінету. На мить здалося, що після відвідин лікарні в ньому відкрилася здатність бачити біополе. Постаті людей, що сиділи в тьмяному коридорі, здавалися йому вкутаними в горе; і воно мало також червоний колір.
Він, котрий вважав себе матеріалістом, раптом подумав: "За що?! Чи не за те, що колись дав утягнути себе в сатанинський проект? І чи не наслідок це того проекту?.. Навряд. То — міна уповільненої дії. З такими болячками почнуть з’являтися люди в Донецькому краї пізніше, коли трісне "колба".
Якийсь час він стояв на бруці, не знаючи куди йти. Стан, у якому він перебував, можна було назвати шоком, але шоком, коли не всю свідомість відключено. Працював "автопілот". Зорін вийшов на вулицю Дніпропетровську й сів у трамвай. Чимало вже проїхав, коли завважив, що це був не той трамвай, який би довіз його додому. Трамвай рухався уже схилом униз, коли він збагнув, куди їде. Він їхав у Залізничну лікарню до Мунтяна. Хтось його вів: чи не той невидимий Зорін, який часом з’являвся в критичних ситуаціях?
Був кінець робочого дня. В трамваї стояв гомін. Може, цей гомін на мить переніс Зоріна в фойє будинку, де торік проходив всесоюзний симпозіум урологів. І де він виступав з доповіддю. Жоден із спеціалістів не розпізнав у ньому чужинця. Тільки академік Академії медичних наук СРСР, голова симпозіуму Лопаткін[32] запитав його в кулуарах:
— Хто ви за фахом?
— Гірник.
— Я зрозумів, що ви не медик з вашого терміну "параметри хворого". Лікарі так не кажуть. — І звернувся з усміхом до професора Люлька, котрий був один із співголів оргкомітету симпозіуму і очолював дніпропетровську групу:
— Маєте блискучого учня, Олексію Володимировичу.
— Та в цього учня більше учнів, ніж у мене. Він доктор наук, професор і автор першого в історії відкриття в гірництві. До речі, ідея інтраопераційного видалення каменів нирок іде від того ж відкриття.
— Он як! — мовив Лопаткін. — Отож я й звернув увагу на чітку логіку і брак зайвих слів. Можливо, ви і в нас зробите відкриття? — знову усміхнувся Лопаткін і, потиснувши Зоріну руку, відійшов.
За ним пішов і професор Люлько.[33] Зорін залишився з Баранником.[34]
— Та-ак, Андрію Микитовичу… — озвався Баранник. — Хтось мусить виставити бутельмент. Не кожного-бо смертного вшановують увагою такі люди.
Був кінець другого дня симпозіуму. Від коньяку Баранник відмовився. Тоді Зрін взяв у буфеті пива. Але не його успішний виступ вони відзначали, а завершення тих напружених, часом драматичних подій, що йому передували. Від прикрощів, що зазнали Люлько і Зорін від ректора медінституту за використання піддослідних собак, яких було призначено для іншого експерименту, до їхньої з доцентом Баранником радості, коли завдяки їм вони вздоровили здавалося б уже приречену людину.
— А знаєте, Андрію Микитовичу, — озвався Баранник. — Тепер я можу звіритись: був сумнів. По-перше, у хворого всього одна нирка, по-друге — камінь чималий — більше трьох сантиметрів.
— Та ми ж на вісімнадцяти собаках перевірили.
— Ви — люди техніки маєте справу з неживою матерією. Там якщо багато підтверджень, то це вже закономірність. А тут — живе. Точніше — видима частина живого. А є ще інший план — польова матриця, за якою розвиваються й відмирають клітини. Сутність, дух, душа, яка може здеформуватися навіть від лихого ока… Хе-хе, з трибуни я такого не скажу, бо далі доцента не просунусь.
— Та ви ще молодий чоловік, — зауважив Зорін. — Буде у вас і докторський ступінь, і втіха моральна від досягнення мети. Знаєте, заради чого живе людина, а надто вчений? Заради втіхи.
— А я думав заради матеріальної винагороди, — легковажно усміхнувся Баранник.
— Не смійтесь. Десь за кордоном люди такої кваліфікації, як у вас, справді, мають усе, але тут — тільки втіху. Це також немало, повірте…
…Трамвай прогуркотів через перехрестя на вулиці Шмідта. Треба було готуватись до виходу. І тут Зорін згадав, як після операції чоловіка з однією ниркою до нього — а він був у числі операційної групи — підійшла дружина хворого і з надією запитала:
— Він житиме?!
— Мабуть, що… — відказав Зорін.
З очей у жінки бризкнули сльози, вона затисла руками рота. Баранник, який цього хворого оперував, почувши їхню розмову, подивився на Андрія Микитовича з докором, а жінку заспокоїв:
— Якщо цей наш колега сказав "мабуть, що", то це значить, що для вашого чоловіка все найгірше минулось.
— Пробачте, — подав голос Зорін. — Мені здалося, що коли я знаю, що все гаразд, то про це мусять знати всі.
Ось чому жоден з лікарів не назвав Зоріну діагнозу виразки. Він пригадав, як надія в очах дружини того хворого змінилася розпачем, а розпач у саму тільки мить обернувся на щастя. Слово! В устах лікаря це такий самий інструмент, як скальпель: ним можна з необережності зарізати, а можна й відсікти злоякісну думку.
Мабуть, вигляд у Зоріна був кепський, бо Мунтян зустрів його співчутливим поглядом.
— Ну, що зважились? — запитав. — Та все правильно… Раніше сядеш — раніше вийдеш. Хе-хе… Позбудетесь тієї болячки і за тиждень забудете, що воно було таке.