Попри добре враження, що справила на міжвідомчу комісію шахтна перевірка методу, Зорін все ж потерпав, виносячи 1974 року на захист докторську дисертацію. В пам’яті були виступи на семінарах різних рівнів, де його метод у кращому випадку обходили мовчанкою, та й то завдячуючи шефові Абрамову, якого всі поважали. На тих семінарах опонентами завжди виступали професори Ніколін та Чернов.[25] Чернов навіть у полемічному запалі якось сказав:
— Ось я беру клаптик паперу та пишу, що при першій же перевірці способу Зоріна станеться викид. Пишу сьогоднішню дату та кладу папірець у кишеню. Я витягну його, коли це станеться.
Відтоді минуло два роки.
"Як поведеться тепер член Центральної комісії з викидів Чернов?"— думав Зорін, сідаючи після своєї доповіді та відповідей на запитання.
Почалося обговорення. Першим зажадав слова О.Г.Чернов — доти він сидів нишком. Зорін із завмиранням серця дивився, як виходить до трибуни його опонент. А вийшовши, він мить помовчав, ніби вивчаючи зал, ковзнув поглядом по лицях членів ученої ради: докторів наук, членів-кореспондентів та академіків, тоді перевів погляд на дисертанта. Чернов розкрив був рота, але, згадавши щось, сягнув рукою в кишеню піджака та витяг клаптик паперу.
— Ось тут я колись записав… Втім, не буду зачитувати, що саме. Дехто в цьому залі й сам дисертант знають, про що тоді йшлося. Скажу тільки, що з мого боку то була самовпевненість. — Чернов розірвав папірець, склав і ще раз розірвав, а тоді, сховавши клапті в кишеню, попрямував від трибуни.
Залом прокотилося пожвавлення, почувся смішок.
— То що записати до протоколу вченому секретареві? — поцікавився головуючий.
— Хай запише, що я голосуватиму за присудження вченого ступеня цьому дисертантові обома руками.
— При таємному голосуванні обома руками не голосують, — зауважив не без іронії головуючий Потураєв.
За присудження Зоріну докторського ступеня проголосували одноголосно. А за два місяці захист затвердила Вища атестаційна комісія — ВАК. Нечуваний випадок, адже термін від захисту до затвердження триває один-два роки. А ще роботу дали чорному опонентові — В.Г.Ніколіну, котрий тепер написав схвальний відгук всього на одну сторінку. Про це стало відомо за кілька років по тому.
Це тоді він пересвідчився, що безпечна проходка у викидонебезпечних зонах — тільки похідне від створеної ним теорії про потенціальну енергію, що її накопичено в масиві, і про її поступове вивільнення. А сама теорія була відкриттям.
Та якщо Зорін загорівся ідеєю підготувати "заявку", то мудрий досвідом Абрамов поставився до того стримано:
— Життя вашого не вистачить, аби довести там, — він показав пальцем угору, маючи на увазі Комітет з винаходів та відкриттів, — що розробка є відкриттям.
— А що там такі вже тугодуми?
— Справа не в тому… Ви, мабуть, не знаєте, що в гірничій науці за всю її історію не зареєстровано жодного відкриття — ні в нас, ні за рубежем. Ось і спробуйте довести, що ви наймудріший. Хе-хе…
Ентузіазм Зоріна значно пригас після слів його наукового батька. Але не зовсім. Він сказав:
— Отож, попереду — біг на довгу дистанцію.
Абрамову від тих слів стало ніби незручно сидіти; він ворухнувся в кріслі, пошкрябав за вухом, тоді подивився заклопотано. За багато років учений добре спізнав вдачу свого підопічного. Якщо вже Зорін затявся на чомусь, то свого доб'ється. От тільки якою ціною?
Надсилаючи 1975 року в Москву заявку, Зорін і не підозрював, які пророчі слова він тоді сказав щодо бігу на довгі дистанції. Адже тепер був 1987 рік.
Маючи колись другий розряд з легкої атлетики і не раз перемагаючи в бігові, він напророчив, а може, й наврочив марафон, довжина якого вимірювалася не метрами, а роками. І хоч у тому марафоні йому знесиленому часом доводилося зупинятись, але зневіра жодного разу не підкосила його наміру. Переконаність у правдивості відкриття базувалася не на вірі, а на експерименті, проведеному здебільшого власноруч як у лабораторії, так і в шахті. Бувало, він по кілька діб не виходив на поверхню. Харч — ковбасу, булочку та воду приносили у вибій колеги. Він товаришував з шахтними геологами, маркшейдерами; на багатьох шахтах його знали шахтарі і охоче ділилися своїми спостереженнями. Його теоретичні, а потім дослідні перевірки підтверджувалися багатьма викидонебезпечними прикметами, що про них оповідали прохідники.
…Клацнуло у вухах і знову з'явився різкий біль. По хвилі з динаміка пролунало попередження про те, що літак пішов на зниження і що пасажири мусять пристібнути паси.
ТУ-134 досі летів над білим океаном хмар під яскравим полуденним сонцем, а тепер поступово став занурюватись у той океан і скоро за вікном було видно тільки сіро-білий туман.
Циферблат наручного годинника показував десять по дванадцятій.
"Встигаю, — подумав Зорін. — Напевне, що встигаю…"
Він роззирнувся і побачив, що поруч сиділа гарна білява жінка. Вона посміхнулась йому, і він згадав, що сидів поруч з нею також в залі пасажирів. "Отак усе життя, — майнуло в голові,— інтимне, людське проходить десь за парканом, на вулиці." Власне він і дивився на світ немов би з-над паркану. Пасажирка нагадувала йому чимось жінку, з якою він колись заприязнився в санаторії. Він тоді довго не виходив з-за невидимої загорожі, хоч жінка й подавала йому більш ніж прозорі заклики. За десять днів, коли "загорожу" було майже зруйновано, коли в альтанці над морем на столі з’явилися шампанське та фрукти і вони в тепле надвечір’я вже випили на брудершафт, до нього підійшов службовець санаторію і простягнув телеграму: його викликали на Президію Академії наук СРСР.
"Як у поганому детективному кіно", — подумав він тоді з прикрістю, збираючись до від'їзду.
Це було влітку 1980 року і виклик той мав для нього велике значення.
"Ось і тепер — замість того, щоб познайомитися з приємною особою, а може, і номер телефону взяти, мушу відбиватись від тривожних думок".
— Десь хвилин за двадцять будемо вже на місці? — озвався Зорін, аби тільки щось сказати.
— Навряд, — охоче відгукнулась сусідка, виказуючи вимовою, що вона не москвичка. — Хвилин сорок будемо знижуватись.
Жінка швидко-швидко щось в'язала з синьої вовни. Обличчя виказувало, що на душі в неї було затишно.