Отже, необережна фраза про квартиру остудила Валентину, вона вивернулась із обіймів, а коли жевжик знову кинувся до неї, щоб імітувати перевірку знадностей, Валентина зажила банальної хитрості всіх жінок, коли намагаються конче залицяльника здихатися на певний час, тобто заявила, що до неї, мовляв, сьогодні не можна, бо в неї ТЕ, при цьому робився багатозначний натиск очима. А що було бідному коханцеві робити, коли кохатися із фізіологічних, хай і облудних, причин, бо насправді ТЕ в неї ще не почалося, не було змоги? Костя не належав до тих (з інтелігентного кодла), котрі велемовно забивають баки своїм обраницям речами їм цілком незбагненними, а інтелігентні дівчата від неінтелігентних відрізняються тим, що пильно, із інтересом і з рядом навідних питань усю ту мороч смиренно вислуховують, тоді як неінтелігентні від таких базікал просто тікають, як від бідолашок. Отож Костя інтелектуально забивати баки жінкам не вмів, навіть не підозрював, що така штука (інтелект) у світі існує, був людина активна й ділова, про власні ділові махінації мав звичку з жінками не балакати, отже, у Валентині його вабили два інтереси: її знадності та квартира, а бувши насильно відстороненим од знадностей (перший інтерес), рушив негайно оглядати квартиру, як практична істота, по дорозі відзначаючи вади, нелади і те, що варто було б замінити на сучасніше, при цьому діловито щось бубонів під носа.
— Що це ти шукаєш? — підозріливо спитала Валентина, пильно за ним стежачи, бо міг би щось і вкрасти.
— Нічого не шукаю, люба, — мирно сказав Костя, —а розглядаю квартиру. — Це ж ми тут житимемо після одруження? — спитав невинно. — До речі, квартирка в тебе занедбана, тут треба добре прикласти рук. А я це вмію!
І тут мав необережність зирнути на свою чергову вибранцю. І раптом побачив супроти себе очі рисі, котра готується до смертоносного стрибка. І не встиг він, бідолашка, й отямитися, як над головою плеснув бич, а може, тріснула стеля, а може, почався землетрус, бо стеля захиталася і плафон із трьома лампочками почав розмахувати тими лампочками, і в його, Кости-ні, вуха було ввігнано по цвяху жіночого вереску, отож він, Костя, бувши з природи тугодумний, не зміг відразу збагнути, чого це Валентина розрепетувалася, а його мозок, який цупко хапав насушні й практичні справи, тут ніби розпадався.
— Стой! — сказав і поставив перед собою пальця, від чого Валентина, ніби загіпнотизована, замовкла. —Не можу пойнять, чого ти жилаїш і чому верещиш? По-моєму, нічо поганого не роблю, а оглядаю твою квартиру.
А що він видався такий "непойнятливий", то з Ва-лентининого горла знову почали вириватися ті ж таки звуки, які він ніяк не міг з'єднати в слова; отож, коли кощава рука схопила його за коміра і почала виштовхувати з квартири, не дуже й опирався, бо миттю змикитив: треба звідси давати драла, бо та малахольна, здається, із тих скажених, з якими нормальному мужчині ліпше не зв'язуватися, а зв'язуватися з такими можуть тільки ті козли, котрі шукають собі мороки на голову, а він такого аж ніяк не шукав. Саме такі тверезі думки шугали в його голівці, коли Валентина рішуче виперала його геть, зрештою двері рішуче розчинилися і так само рішуче зачинилися перед його носом.
Постояв перед ними, ніби намагався запам'ятати номера цієї квартири і ніяк не міг, а може, щоб думки, так нещадимо розігнані по його малолітражній голові, хоч якось упорядкувалися, а коли такий момент настав, подзвонив, натисши на ґудзика, від чого в квартирі приємно заграло.
Двері з таким розмахом розчинилися, ніби були на потужних пружинах.
— Чого ще? — рубнула Валентина.
— Я пунімаю, — сказав Костя, — в тебе тепера місячні і ти нервенна, а я твою квартірку до кінця й не оглянув. То може, прийти за пару днів?
— Ти дурний чи придурюєшся? — спитала Валентина, знову роблячи рисячі очі.
— Чого дурний? — сказав Костя. — Мені ж треба знать: стоїть на тобі женитися чи ні? По-моєму, це понятні речі. А квартірка в тебе...
Цього разу двері гримнули так, що зі стелі полетіли на Костю лусочки глини. Він засміявся, покрутив головою і сказав, бо мав погану звичку в екстремальних ситуаціях говорити з собою вголос:
— Да, цих баб не поймеш. Чи може, вона подумала, шо я тешу клинця на її красіві глаза? Більшого кащея безсмертного в жизні не стрічав! — Адю, кицька!
І він помахав у бік запечатаних дверей, в той час, як рот його скрививсь у мефістофельському оскалі.
У читача в цьому місці можуть виникнути сумніви: як це вчителька, більше, жінка знаного співака, поета й краєзнавця, яка напевне мала б мати свою інтелігентність, а отже, певний цивілізований рівень, зв'язалася з таким бовдуром, яким тут змальований Костя. І тут я, автор цього опусу, хочу знову нагадати, що бовдуром Костя не був, а тільки оболонкою чорта, який тимчасово в Костю вдягся, а чорти, по-перше, великі жартівники та й працюють не раз не за своєю волею, а ніби агенти вищої чорної сили. Хто ж був Костиною вищою темною силою? Відверто кажучи: не знаю — може, директор школи, а може, коли повірити підозрам у містичних здатностях самого Валентина Заклунного, то й він, але в останнє я не вірю, і то тому, що в цей день із ним діялися неймовірні речі, які напевне були не без утручання тієї темної сили: раз ледве не загинув в автомобільній катастрофі з іномаркою (результат — ґуля на голові), а друге —провалився, як ми докладно описали, при тому, обидва випадки з винятковим щасливим закінченням — чи ж вища темна сила може дозволити собі такі проколи? Одне певне: наявна тут якась вельми тонка, навіть вишукана гра. Одного можна зробити безапеляційного висновка: Валентин Заклунний сам не був темною силою, а темна сила гралася з ним, при тому вельми активно, бо й на тих двох випадках не зупинилася — Заклунному в той день випало пережити ще й третього, нещасливого, а там, де в одному ряді вилаш-товується потрійна низка повторів, про випадковість може говорити тільки по-дурному раціоналістична людина. Саме тому ми останній випадок того дня із Валентином Заклунним переносимо в тринадцятий розділок для нещастя нещасливе число.
13.
Дощ почався під вечір, принаймні після вечері, якою їх тут пригостили, де Валентин не так хотів, як мусив випити, щоб зняти стресову ситуацію, а окрім того став мимовільним героєм дня і кожен із місцевих бажав конче з ним кружлянути, відтак він наковтався немало, та й інші не відставали, навіть ексцентрична поетеса, яка сьогодні читала такі наївно-зворушливі любовні вірші (з раннього періоду), що й сама дивувалася, як по-ідіотичному вони звучать. Але публіка її віршами була захоплена й нагородила поетесу щедрими аплодисментами; вона ж після того відчула сплін, бо увіч пізнала, в яке архаїчне середовище потрапила. І їй стало так нецікаво, що завела за кулісами співчутливу розмову з Валентином Заклунним, поцікавившись, чи після падіння йому нічого не відходить?