Іполит Матвійович ввічливо підняв заплямований касторовий капелюх.
— Як здоров'я тещоньки, дозвольте довідатись?
— Мр-мр-мр, — невиразно відказав Іполит Матвійович і, знизавши прямими плечима, пройшов далі.
— Ну, дай боже здоров'ячка, — з гіркотою сказав. Безенчук, — самих збитків стільки терпимо, туди його в гойдалку!
І знову, схрестивши руки на грудях, прихиливсь до дверей.
Біля воріт похоронного бюро "Німфа" Іполита Матвійовича знову затримали.
Власників "Німфи" було троє. Вони враз уклонились Іполитові Матвійовичу і хором запитали про здоров'я тещі.
— Здорова, здорова, — одказав Іполит Матвійович, — що їй вдіється! Сьогодні золоту дівчину бачила, розплетену. Таке було їй видіння уві сні.
Три "німфи" перезирнулись і голосно зітхнули.
Всі ці розмови затримали Іполита Матвійовича в дорозі, і він, проти звичаю, прийшов на службу тоді, коли годинник, що висів над гаслом "Зробив своє діло — і йди", показував п'ять хвилин на десяту.
Іполита Матвійовича за великий зріст, а особливо за вуса, прозвали в установі Мацистом, хоч у справжнього Мациста ніяких вусів і не було.
Витягши з шухляди столу синю повстяну подушечку, Іполит Матвійович поклав її на стілець, надав вусам правильного напрямку (паралельно лінії столу) і сів на подушечку, трохи здіймаючись над трьома своїми співробітниками. Іполит Матвійович не боявся геморою, він боявся протерти штани, тим-то й користувався синьою повстю.
За всіма маніпуляціями радянського службовця сором'язливо стежили двоє молодих людей — мужчина і дівчина. Мужчина, в суконному на ваті піджаку, був приголомшений службовою обстановкою, запахом алізаринового чорнила, годинником, що дихав часто і важко, а особливо строгим плакатом: "Зробив своє діло — і йди". Хоча діла свого мужчина в піджаку ще навіть не починав, але йому вже хотілось піти. Йому здавалось, що справа, в якій він прийшов, така незначна, що заради неї совісно турбувати такого поважного сивого громадянина, яким був Іполит Матвійович. Іполит Матвійович і сам розумів, що у відвідувача справа маленька, що вона може заждати, а тому, розгорнувши швидкозшивач № 2 і смикнувши щічкою, заглибився в папери. Дівчина, в довгому жакеті, обшитому блискучою чорною тасьмою, пошепотілась з мужчиною і, тепліючи з сорому, почала повільно підходити до Іполита Матвійовича.
— Товаришу, — сказала вона, — де тут…
Мужчина в піджаку радісно зітхнув і несподівано для самого себе гаркнув:
— Одружитись!
Іполит Матвійович уважно глянув на бильця, за якими стояла пара.
— Народження? Смерть?
— Одружитись, — повторив мужчина в піджаку і розгублено озирнувся на всі боки.
Дівчина пирснула. Справу було налагоджено. Іполит Матвійович із спритністю фокусника взявся до праці. Записав баб'ячим почерком імена молодих у велетенські книги, строго допитав свідків, по яких наречена бігала в двір, довго і ніжно дихав на квадратні штампи і, підвівшись, одбивав їх на потертих паспортах. Взявши від молодих два карбованці і видавши квитанцію, Іполит Матвійович сказав, усміхнувшись: "За одправу таїнства", — і став на весь свій прекрасний зріст, за звичкою випнувши груди (свого часу він носив корсет). Товсте жовте сонячне проміння лежало йому на плечах, немов еполети. Вигляд у нього був трохи кумедний, але надзвичайно врочистий. Двовгнуті скельця пенсне променіли білим прожекторним світлом. Молоді стояли, наче ягнятка.
— Молоді люди, — заявив Іполит Матвійович високим штилем, — дозвольте привітати вас, як говорили колись, із законним шлюбом. Дуже, дуж-же приємно бачити таких молодих людей, як ви, що, взявшись за руки, ідуть до досягнення вічних ідеалів. Дуже, дуж-же приємно!
Виголосивши цю тираду, Іполит Матвійович потис молодожонам руки, сів і, вельми задоволений із себе, почав далі читати папери із швидкозшивача № 2.
За сусіднім столом службовці чмихнули в чорнильниці.
Службовий день поплив спокійно. Ніхто не тривожив стіл реєстрації смертей і шлюбів. У вікно було видно, як, щулячись від весняного холодка, розходились по своїх домівках громадяни. Рівно опівдні заспівав півень у кооперативі "Плуг і молот". Нікого це не здивувало. Потім долинуло металеве крякання і клекіт мотора. З вулиці імені товариша Губернського викотив густий клуб фіалкового диму. Клекіт подужчав. З-за диму незабаром показались контури повітвиконкомівського автомобіля Держ. № 1 з крихітним радіатором і величезним кузовом. Автомобіль, борсаючись у грязюці, перейшов Старопанський майдан і, коливаючись, зник в отруйнім диму. Службовці довго ще стояли біля вікна, коментуючи подію і ставлячи її в зв'язок з можливим скороченням штату. Через якийсь час дерев'яними містками обережно пройшов майстер Безенчук. Цілими днями він тинявся по місту, випитуючи, чи не помер хто.
Службовий день кінчався. На сусідній жовтенькій з білим дзвіниці щосили ударили в дзвони. Тремтіли шибки. З дзвіниці сипнула галич, помітингувала над майданом і полетіла. Вечорове небо крижаніло над спорожнілим майданом.
Іполитові Матвійовичу час було йти. Все, що мало народитись того дня, народилось і було записано в його грубі книжки. Всі, хто мав охоту одружитись, були одружені і теж записані в грубі книжки. І не було тільки, на явний розор трунним майстрам, жодного смертельного випадку. Іполит Матвійович поскладав справи, сховав у шухляду повстяну подушечку, розпушив гребінцем вуса і, мріючи про, вогнедишний суп, збирався був піти геть, як двері канцелярії розчахнулись, і на порозі став трупних справ майстер Безенчук.
— Шанування дорогому гостеві, — посміхнувся Іполит Матвійович. — Що скажеш?
Хоч дика морда майстра й сяяла в навислих сутінках, але сказати він нічого не зміг.
— Ну? — спитав Іполит Матвійович суворіше.
— "Німфа", туди її в гойдалку, хіба товар дає? — невиразно вимовив майстер. — Хіба ж може вона покупця вдовольнити? Домовина — вона самого лісу скільки потребує…
— Що? — спитав Іполит Матвійович.
— Та от "Німфа"… їх три родини з одної торгівлі живуть. Уже у них і матеріал не той, і обробка гірша, і китиця рідка, туди її в гойдалку. А я — фірма стара. Тисяча дев'ятсот сьомого року заснований. У мене труна — огірочок, добірний, аматорський…