А тепер ви спитаєте: а що ж я знайшов у Скалеватському яру? Не треба думати, що в наших ярах ви зможете виявити золото, срібло або дорогоцінне каміння. Ні, ви їх не знайдете в нашому колгоспі. Та й не вони самі мають ціну.
Знайшов я тут глину жовту і білу з чудовим кремовим відтінком. Але що мене особливо спантеличило, то це зелена глина. Такої я ще ніколи не бачив. Відслони її показалися на самому дні яру. Це мене так вразило, що, не стерпівши, я закричав:
— Ніно, Ніно, іди сюди! Тут ось зелена глина!
Ми сіли з нею навпроти того місця і дивилися як зачаровані. Відслон сльозився водою, і я вже уявляв, як поруч багряної глини з Сивого яру і блакитнуватої з Дубового урвища в моїй колекції буде красуватися зразок зеленої глини із Скалеватського яру. І поки я дивився і мріяв, Ніна спитала про те, що її завжди цікавить:
— А коники з неї можна ліпити?
Я спочатку був не зрозумів, що вона питає, а коли зрозумів, засміявся:
— А звичайно, можна.
І, взявши ножа,— у мене тоді був мамин ніж-колодач,— одколупнув важку скибку з відслонення.
Глина ця була надзвичайно м'яка, і, пом'явши її трохи в руках, я побачив, що вона почала братися бульбочками, як мило. Ніна це теж помітила і сказала:
— Олежко, вона як мило.
Ми почали нею терти руки і ноги.
Не буду критися: влітку, коли ходиш босий, а особливо, коли пополазиш по отаких от ярах, по кручах та урвищах, то шкіра на ногах і курчатами поросте, і від землі почорніє ще й позелениться, якщо добре натолочишся у траві.
Глина, яку ми мали перед собою, була чудодійна глина. Вона одмила мої ноги начисто, не кажучи вже про Нінчині. Вона пінилася, бралася бульбочками, і шкіра після неї була така м'яка, наче її намазано добрим вершком.
Такої глини у мене ще не бувало ніколи, і ні рдин яр не давав мені такої радості, як Скалеватський.
Над головою кричали кібці та кіб'ята, по скелях бігали сірі й зелені ящірки, шелестів берест вгорі своїм шорстким листям, і мені здавалося, що вони радіють вкупі зо мною.
Після всього цього ми з Ніночкою варили кашу, плавали у траві, гралися в скелях у піжмурки, але додому їй довелося йти пішки. Замість неї я ніс на плечах торбину із зеленою глиною. І Ніна — нічого — дибала своїми малими ногами, тільки довелося трохи піднести в шелюгах, бо там на сонці піски так розпеклися, що нащо вже я, а й топерескакував з ноги на ногу — так пекло, а особливо між пальцями,
Ольга Терентіївна, як побачила нашу глину, так вся аж засвітилася. А Володька каже:
— Та ну, не може бути, щоб милилася!
А я відповідаю:
— Спробуй, так і побачиш.
Ну він і спробував, а тоді:
— Це путній експонат. Давай наробимо мила!
А у нас дома є негодящий татів портсигар, без кришки. Так ми з Володькою і Ніною і стали пресувати у ньому бруски, а вони як висохли, так неначе з магазину. Ми ще й понаписували на них: "Завод "Піонер" v^l^ 1".
А тоді як прийшов увечері тато від трактора і я став зливати йому на руки, то замість справжнього подав йому брусок нашого мила. Тільки вийшло так не гаразд. Трактор у нього зіпсувався, то він як хмара. Я йому подаю, а він:
— Що це? Нова лпроба?
— Еге ж,— відповів я, радіючи.— І ви побачите, як воно одмиває!
Але тато, хоч і не бачив нас з Ніною цілий день, тільки зиркнув на мене спідлоба і сердито сказав:
— Геть забери і давай сюди мило.
Я звик не сперечатися з ним, і хоч мені на серці стало гірко, я все ж послухався і подав йому те, що він хотів. Але коли він простяг уже руку, я не стерпів і ще раз сказав:
— Тату, це ж я не для того, щоб зробити вам прикрість. Це ж просто для спроби. Як буде непридатне — викиньте геть.
— Мені не до твоїх спроб,— відповів батько.— Кожна людина мусить знати своє діло. Моє діло біля трактора, а твоє — біля іграшок.
"Біля іграшок"! Якби він знав, як він цими словами вразив мене. Хіба ж це іграшка, як Ніну глядіти або збирати колекції? Он у Києві і вчені, і професори збирають колекції. Так вони ж не глядять Ніни. А я Ніну доглядаю і колекції збираю. Глини уже двадцять вісім номерів, черепків — триста сорок один, а пляшок з різними пісками скільки...
Сів я на лаву під грушею і сидів, поки не прийшов дід.
Дідусеві нашому сімдесят літ, а він все одно завжди з нами. Побачив він мене, що сиджу, схиливши голову, й каже:
— А чого це ми такі невеселі сьогодні?
І як він спитав мене, так мені аж сльози до очей підступили. А Ніна й почала щебетати. Вона хоч і мала, а все розуміє. Дідусь вислухав її і знов каже:
— Оце і все? Та нехай тебе комар убрикне. Ану ходім пробувати твою глину.
А дідусь того дня полов картоплю, то уявляєте, які були в нього руки. Всі геть визеленені, ну й землі поналипало та в дихальця понабивалося. А як став їх мити нашим з Ніною милом, так все змив, ну просто не залишилося ні однієї чорної плямочки, ні однієї зеленої рисочки. Тоді дідусь не знати як став хвалити наше мило і спитав по всьому:
— А скажи, Олежко, який це вже буде номер у твоїй колекції?
Я відповідаю:
— Двадцять восьмий.
А він додає:
— Дуже гарний.
Дідусь, Терентій Савич, як малим був, то не збирав колекцій. Де там! 1 читати не вмів. Тоді в селі пан був, і всі діти ходили в економію на пана робити по десять копійок за день. Хлопцеві вісім літ, а він уже на роботі, а як стомиться, так батогом б'ють. Дідуся як ударив прикажчик, то й сорочка,і шкіра на спині тріснули. А вставали коли? Як і дорослі — до схід сонця, а кидали роботу, коли вже смеркало. Дідусь як згадають про це, то кажуть:
Спина й тепер терпне. Будь, Олежко, справжнім піонером, щоб комсомолець з тебе вийшов завзятий. Хоч і малий, а вивчай наші земні багатства, бо не на пана працюєш, а для колгоспу, для себе самого, не давай спокою собі. Де є глина, там можна цегельний завод будувати, а де пісок — скляний. Скоро вже не буде маленьких хат під соломою, а все цегляні будинки, з великими вікнами, з світлими кімнатами, то скільки цегли та скла буде потрібно! Отут і твої колекції пригодяться. Приїдуть інженери з Києва, скажуть: "Перш ніж будувати цегельний завод, треба подивитися, які у вас глини". А ти тоді: "Будь ласка, у нас ось ціла колекція; вибирайте, які потрібні і кращі". То це і значить, що твоя робота дуже потрібна і корисна. А на тата не сердься. Він гарячий, а добрий.