Звернемось до обвинувачень автора "Уваг":
"Українські драматурги ввесь час плекали або етнографізм, впадаючи на кожному кроці в шаржировку народніх типів, або — в ліпшому разі, малювали нам сіру, одноманітну, як небо восени, прозу життя, вбийчу і притупляючу буденщину її". В доказ цього загального обвинувачення автор наводить такі детальні факти: "Величні моменти з історії минувшости вкраїнського народу, повної драматичних епізодів, елементи соціальної боротьби класів, ще більш героїчні і могутні, ще більш красиві й захоплюючі своїм змістом, не надто тішились увагою наших драматургів, не були для них джерелом животворящим, відкіля вони й самі б пили та й других напували. Боротьба цих (народніх) мас проти соціальних кривд, проти політичного утиску була чужою для загальноприз-наних авторитетів вкраїнської драми".
Подивимось.
З історичніх драм "загальнопризнаних авторитетів вкраїнської драми" ми маємо ось які: "Богдан Хмельницький", "Остання ніч", "Оборона Буші", "Маруся Богу-славка", "Сава Чалий", "Бондарівна", "Лиха іскра поле спалить, сама щезне", "Гандзя", "Ясні зорі", "Степовий гість", "Серед бурі" — одинадцять історичніх драм на трьох письменників 27 за короткий час, — бо до 1896 року історичних драм не дозволяла цензура, — відсоток немалий.
Але стриваймо. Може, ці "історичні" драми плекали тільки драму кохання, а історичнього в них тільки й малося, що декорації та вбрання? Може, й справді в них не одбилися "величні моменти з історії минувшости вкраїнського народу?"
Почнем спочатку.
Епоха Богдана Хмельницького — найвеличнійший момент з життя українського народу, і драма "Б. X." малює не тільки особисту власну драму гетьмана Богдана, а самий зріст народнього гніву, боротьбу і повстання народне. Згадаємо тільки другий акт — на Запорожжі, чи не соціальні питання підносяться на сцені в сценах між голотою та лейстровими козаками? Самого Б. X. виводить автор не месником за власні кривди, а свідомим ватагом народнього гніву, головою повстання народніх мас за свої політичні і соціальні права. (Автор навмисно змінив почасти історичний факт: звістку про ґвалт над сином та жінкою привозить Тимко Богданові в ту хвилину, коли Богдан вже скликає до повстання запорожців). Оборона Буші — чи це ще не величний момент з історії українського народу? В цю драму автор цілком переніс той героїчний дух часу, який наддав можливість невеличкій купці жінок боронитись од численного ворожого війська і нарешті всім вмерти, а не скаляти свій стяг. І хоч інтрига п'єси — "драма серця", але в ній згучить новий соціальний мотив, народжений Богдановою епохою. Героїня драми Мар'яна не може з'єднатись з своїм коханцем князем Корецьким — не через те, що "він поляк, а вона руська", не через те, що він "католик, а вона грецького закону", а через те, що він пан, а вона козачка. Ввесь настрій, яким перейнята драма, приводить нас в ті часи, коли люде жили хвилинами, а не роками, коли нерви й воля були напружені, як тетива на добрім сагайдаку, коли не кожен думав, що "краще бути живою собакою, ніж мертвим левом". Такий час і дає можливість поодиноким людям виявляти нечуваний героїзм — ламати своє власне щастя з-за принципу, вмирати за повинність свою, що й робить героїня п'єси. "Остання ніч" малює драму одинокої людини, що свідомо віддала своє життя за волю, за щастя других. Проте думаємо, що такий момент може "навчити іти назустріч новому життю". Чи не героїчній момент з життя народу малює нам Сава Чалий? Щодо історичніх п'єс Грінченка, то вони теж відносяться до тої ж самої Богданової епохи і малюють нам моменти повстання народніх мас. Настрій п'єс, не вважаючи на зовсім інші обставини життя, остільки од-повідає сучасному настрою російської публики, що навіть в такім далекім краї, як Кавказ, в Батумі, місті приморськім, де збилися люде всіх сторін, сливе незнайомі з українською мовою, г— кожне слово п'єси "Степовий гість" вкривали гучні оплески. Так розуміла публика настрій народніх мас.
Далі автор "Уваг" каже: "Боротьби класів, ще більш героїчні і могутні, ще більш красиві й захоплюючі своїм змістом, не надто тішились увагою наших драматургів. Боротьба цих (народніх) мас проти соціальних кривд, проти політичного утиску була чужою для загальноприз-наних авторитетів вкраїнської драми".
Треба собі з'ясувати, про яку "боротьбу класів" говорить критик. Одколи життя людське влилося в форми державного життя з визначеними класами, які одрізняли-ся один від другого своїми правами, одтоді і почалася боротьба класів. Коли автор розуміє таку боротьбу, то невже не добачив він "боротьби" проти соціальних кривд і проти політичного утиску" у тих само драмах: "Богдан Хмельницький", "Оборона Буші", "Остання ніч", "Сава Чалий", "Степовий гість", "Юрко Довбиш", "В темряві", "Бурлака" та другі?
Ми думаємо, що автор просто не догледів в українській драматичній літературі боротьби проти соціальних кривд і проти політичного утиску. Візьмемо хоч би такі слова:
Але над все поспільне людське горе,— Ярмо і бич голоти!.. Тяжко!.. Ох, Як боляче! Як душу шарпа туга...
Але
Над немощним не змилується кат: Лиш силою відбити можна волю, Придбать права, завоювать буття... Так скрізь велось і буде так до віку!
Клянусь, брати, що ні скарби численні, Ні любощів ненаситимий пал, Ані прихил до кревних і до друзів, Ані погроз, ні мук смертельних жах Мене з шляху думок моїх не звернуть І зрадою душі не забруднять! Клянусь віддать усе життя за благо Окривджених і знищених людей! За правду смерть — це правди торжество, Святих думок над темністю звитяга!
Чи не певний ідеал соціального й політичного життя висловлюється в цих словах:
Так наш псалом — всі віри поважать, Не запрягать в ярмо душі живої, Не ґвалтувать над розумом чужим, Не нищити у люду його волі І не творить з братів собі рабів.
Коли ж автор "Уваг" під боротьбою класів розуміє тільки боротьбу "труда и капитала", то це нас дивує ще більше. Германія — капіталістичня сторона, але й в германській літературі ледве при кінці 80-их років з'явилися спроби драматичних творів, що так чи інак дотикалися саме цієї боротьби праці й капіталу ("Перед сходом сонця" Гауптмана). Це тривало недовгий час: одразу з початку 90-их років літератори германські вернулися на лоно буржуазії; вони вдалися почасти в якийсь естетицизм — "в гармонізацію природи", почасти "в христианское смирение", що й примусило їх дійти до теорії "виправдування зла" та одкинутись навіки од соціальної революції . Доказом цих слів можуть бути драми Зудермана "Іоанн Хреститель" та "Каменотеси". Власне, з 1890-их років література германська починає малювати капіталістичну суспільність з її соціальними конфліктами. Але проте на всіх цих соціальних драмах лежить, як каже Фриче, "печать мещанского духа". Навіть більше: ні одна з цих драм не розв'язує принципіально проблеми і не дає жадної раціональної одповіді пролетаріатові на його пекучі питання. Про найкращу з цих драм, чудову драму Гауптмана "Ткачі", Фриче каже: "Драма Гауптмана — чудовий малюнок страшних наслідків голоду, а не боротьби організованого, свідомого пролетаріату в ім'я соціалізму". Ні один з тих германських драматургів, на думку Фриче, "не зумів виявити на сцені найбільше питання часу у тому вигляді, як воно поставлено самим життям, і в тім дусі, як його хоче розв'язати клас робітників". В австрійській драматичній літературі тільки самими останніми часами з'явилися твори, що так чи інак дотикаються боротьби праці та капіталу. І ось останніми ледве днями промайнула по часописях звістка, що д. Гаупт-ман пише нову драму на тему боротьби праці й капіталу. Тільки у XX столітті! А автор "Уваг" чи не вимагає од українських драматургів, щоб вони малювали боротьбу праці й капіталу з початку 80-х років.