хами прислужники їхні, — тоді тільки зрозуміємо ми, що, мабуть, спочатку в первотворі nicht da war der Hund begraben 24. Автор, що з таким болем сердечним відносився до селян, розумів, мабуть, гаразд, що не пана втворе-но "прислужниками", а самі прислужники — продукт ґвалту панів і безправ'я селян . Правда, і в підцензурнім ярмі, яке б воно тяжке не було, завжди можна відчути дух і настрій письменника, його ідейні симпатії і цілий комплекс його "святая святих".
На жаль, ми не маємо можливости подати історію цензурної волокити п'єс третього члена української драматичної троїці — М. Л. Кропивницького, але, спираючись на його друковані спогади, можемо зазначити ана-льогічні факти. Ось що розповідає про це сам Кропив-ницький.
"Все почти мои пьесы отдыхали на Прокрустовом ложе (в цензуре) от полугода до года и более, и многие из них возвращались недозволенными или с помарками, равносильными недозволению. Переделывал я их наново, снова посылал и снова ждал, а дождавшись, снова получал их в изуродованном виде и снова принимался за Сизифову работу. "Глитай" и "Доки сонце зійде", уже разрешенные, были опять запрещены. "Глитай" в продолжение 7 лет, "Доки сонце зійде" — десяти лет, и только благодаря Савиной дозволены в 1900 году" . "В одном из благотворительных спектаклей в Петербурге обратился я с просьбой к генералу, причастному к устройству этого спектакля, прося оказать содействие в цензуре, и содействие было оказано, и пьеса, пролежавшая в цензуре без движения около 2-х лет, разрешена была в один день" .
Не легшу боротьбу вів за свої п'єси і молодший з старійших українських драматургів — Б. Д. Грінченко. Комедія "Нахмарило" звалася вперше "Дядькові примхи". Цензура заборонила її; автор дещо переробив, назвав її "Нахмарило", знов одіслав до цензури, і аж тоді тільки було її дозволено. Те ж саме було з "Степовим гостем". Звався він в першій стадії свого розвитку "За батька". Лежав лялечкою в цензурі, вернувся розмальований червоним чорнилом до батька, знов поїхав до цензури, знов полежав і вилетів вже на волю "Степовим гостем", з приборканими крильцями. "Серед бурі", — звалося в першій стадії "Зламана квітка", — пережило такі ж метаморфози. "Арсена Яворенка" цензура зовсім була заборонила до вистави, а дозволила вже згодом, викинувши увесь третій акт, і сама примусила автора змінити заголовок; задовольняючи бажання цензури, автор і назвав п'єсу "На громадській роботі". Взагалі, з кожної п'єси д. Грінченка цензура щось викреслювала. Переклади його з Шіллера "Марію Стюарт" та "Вільгельма Тел-ля" — цензура заборонила була й до друку, а в цьому 1907 році драматична цензура заборонила до вистави того ж таки самого "Вільгельма Телля", що торік обійшов всі російські сцени.
Здається, яскравий малюнок! Та це ще не все.
Над українським театром тяжіла не сама тільки цензура, а ще й адміністрація. Вона мала право "вязать и решить". Схоче — дозволить грати, не схоче — заборонить; схоче — примусить виставляти стільки російських актів, скільки й українських, схоче — обмежиться примусом виставляти тільки російський водевіль. Які п'єси не до вподоби адміністрації, викреслять, не вважаючи і на цензурний дозвіл, з репертуару трупи. Перероблять і саму п'єсу, коли схоче адміністратор.
З гол а старий принцип: sic volo sic jubeo 25. А треба було потурати, бо указ 1880 року цілком віддавав український театр до рук адміністрації. Найбільше коверзував славної пам'яти одеський градоначальник. В своїх спогадах Кропивницький згадує і за нього. "Ведь, помимо цензуры петербургской, над украинским репертуаром тяготеет еще и цензура одесская. Все вновь разрешенные пьесы обязательно представляются нами на просмотр одесскому градоначальнику. Словно бы в Главном Управлении за нами смотрят только в одно око, а здесь в оба, и во многих пьесах градоначальник, подозревая, должно быть, недосмотр, приказывает вычеркивать некоторые выражения и целые фразы и заменять их придуманными им самим. Иные пьесы вовсе не разрешал, иные приказывал снимать с репертуара уже после своего разрешения".
До слів Кропивницького додамо ще кілька цікавих фактів. Коли трупа М. П. Старицького приїхала до Одеси, між іншими п'єсами виставила і п'єсу Шабельскої "Під Івана Купала". Не сподобалася п'єса начальству, — загадують зняти її з репертуару. Що його робити? П'єса бойова, дає збори і показна. Туди-сюди... ніде дітись, треба вдаватись і до його превос... "Соблаговолите, Ваше Прев..." Де там! Адміністратор гніваються... адміністратора вразила "безнравственность пьесы": заміжня жінка та закохалась в парубка! Чи ж хто де в світі бачив таке? І ось вирок: коли дирекція трупи хоче виставляти п'єсу, то мають переробити її так і так відповідно бажанню адміністратора. І мусили переробляти. Так само обурився був на Тобілевича й Саксаганського той само градоначальник, коли почув на "Паливоді", що жид має поїхати на християнині. Подія ця мала ніби одбутись десь поза коном, але й сама думка про можливість цього злютувала "блюстителя"; він прикликав до себе Саксаганського і почав йому грізно дорікати.
— Что это у вас за безобразие? Да разве возможно, чтобы жид поехал на христианине?
— Но ведь это происходит за кулисами и вполне соответствует духу...
— Что там соответствует?! Какому духу?! Чтобы больше этого не было!! Посадите жида на жида!
І посадили.
Скачи, враже, як пан каже, а не хочеш — твоя воля, складай пакунки та й пускайсь на дно. Таке-то діялось, панове судді! La critique est aisée, mais la vie est difficile26. Важке воно скрізь, a на ті часи, та ще для українських діячів — було воно найтяжче. Проте не згортали вони рук, і хоч небезпечно було позиватись з "предержащими властями" — позивались і часами доходили правди. Так, наприклад, О. К. Саксаганський почав добувати права виставляти при українських п'єсах лише російський водевиль, а не цілу драму, як вимагали деякі губернатори.
Був голод в Росії; публика і так не дуже-то вчащала в театр, а одеський градоначальник напосівся на Саксаганського, щоб виставляв стільки само дій російської п'єси, скільки й української.