В межі нашої розправи не ввіходить характеристика талантів наших корифеїв; ми тут зняли мову про таланти наших артистів лише на те, аби сконстатувати факт, що в значній мірі поспіху українського театру сприяли рідні таланти, які одразу з'явилися на ній. Про наших славетних артистів писалися вже цілі спеціальні розправи. Але знявши за це мову, не можна не сказати бодай двох слів за І. К. Карпенка-Карого. Слава драматурга Тобілевича затемрила славу Карого-артиста. А артист Карий — був першорядний артист! Це був артист знавців театральної штуки, не артист юрби. Його талант не кидався в очі, то була тонка художня гра майстра—аристократа штуки. Як обробляв він кожен тип! Якою тихою лагодою віяло од І. К. Карпенка-Карого, коли він уявляв на сцені тихих, старих дідків! Яку страшну силу, жорстокість і сухість виявляв той самий лагідний Карий в типах калиток, скаред, зажер! Його зеленкуваті очі аж прискали, аж палали, як у роздражненого кота. Карий-Барабаш. Ситий, п'яний ласун, що розманіжився вже самою гадкою про варшав'янок та про їх "цяло біле"; посоловілі очі, п'яна всмішка і лиса голова, яка коливається на плечах, мов здоровий гарбуз... і що ж? Все це справляє якесь надзвичайно добродушне вражіння.
Скрізь рука майстра, майстра-знавця.
До цих першорядних артистів треба прилучити і групу артистів "менших богатирів". Це були артистка Боярська, що довчасу вкоротила свій вік, — не маючи грації темпераменту та надзвичайного голосу Заньковецької, вона все-таки була сильною драматичною артисткою і зажила великої слави і по Росії, і на Вкраїні. Максимович — теж вмер дочасно — одразу звернув на себе загальну увагу своєю талановитою грою. Касіненко — артист багатих природних даних, але чоловік мало інтелігентний, через що й перевів потім наніщо свій талант.
Вірина — талановита, тонка й розумна артистка, що до найменших деталів продумувала свої ролі. Грицай, По-номаренко, Кохановська, Мова і нарешті — Манько. Про молодших артистів, що й тепер грають на сцені, як от д[обродій]ка Ліницька та другі, ми тут не згадуємо, наводимо тільки тих, що почали свою діяльність разом з "старшими богатырями" і разом з ними підтримували той чудовий ансамбль українського театру, що так дивував усіх. Всі ті артисти, ймення яких ми навели вгорі, хоча й одріжнялися між собою силою свого таланту, але мали одну загальну рису: вони перенялися ідеєю, що освітила той театр; в своє виконання вони поклали принцип нового українського театру: велику повагу до меншого, пригніченого брата, життя якого вони виявляли на сцені. (Виключку треба зробити тільки для д. Касі-ненка. Цей вельми талановитий артист через особисті причини втратив згодом художній такт, почав недбало відноситись до своїх ролів, шаржувати, перевівся нінащо і нарешті зник десь зовсім.)
Але артист драматичний, якого б таланту він не мав, не здатен без драматурга нічого зробити, — він втілює чужі думки. Йому для виконання потрібний добре скомпонований матеріал.
Ми вже згадували вище за те, що сказати нового слова змістом своїх творів український театр не міг. Але, не вважаючи на той обмежений, примусом скалічений репертуар, публика сунула лавами в український театр.
Щоб зрозуміти це, треба стати на історичній штанд-пункт, треба уявити собі, в якім становищі був на той час театр російський. То було панування темних, страшних 80-их років, панування ґвалту, горілки, вінта, оперетки і нудьги. Безпорадної, нерозважної нудьги. Ґвалт та покора, пітьма й безнадія: у лещата здушені думки... дрібненькі люде, приголомшені почуття — і над всім нудьга та "пошлість", що засмоктували, мов рідке багно, все тепле, все живе. То було страшне панування російського життя, яке напотім так майстерно змалював в своїх творах Чехов. Театр одповідав життю, — він ріс в тих самих умовинах. Золоті часи російської сцени вже були минулі. "Разве на русской сцене со времени Островского и
688
А. Толстого появляются сколько-нибудь сильные и замечательные бытовые комедии или исторические драмы, способные оказать воспитательное влияние на публику, порождая и питая здоровые вкусы в обществе, знакомя молодежь с радостями и горестями, с заветными думами и чувствами нашей кормилицы, трудящейся народной массы?" — писав один з інтелігентнійших російських рецензентів. "Помимо двух-трех действительно способных авторов, разве не царит там безнадежная тишь да гладь, хоть шаром покати? Если преподносят свое непе-реведенное и непеределанное, зрителю остается умереть от скуки, созерцая десятки отчаянно бездарных новинок и на казенных сценах, и в частных театрах обеих столиц да провинций".
Не було життя, не було й театру. Переглядаючи тепер ті пожовклі листи часописів тогочасних, свідків минулого життя, дивуешься, як жили люде в ті часи?
Чим було дихати? Чим жити? А треба ж жити і тішитись життям. "Человек создан для счастья, как птица для полета", — каже Короленко. I жили, забивали собі па-мороки, аби не думати, не розуміти того, що діється навкруги.
Запанувала оперетка.
"Да, смеяться во чтобы то ни стало, ибо это единственный исход из окружающей нас скуки и грязи, — пише якийсь невідомий рецензент "Зари", — а потому на зло вашим градоправителям — посещайте оперетку! Там встречаются, конечно, и фривольные шутки, но что же делать, когда всякая другая шутка едва ли была бы возможна в настоящее время!"
Де дівся автор цих гірких слів? Хто він такий? Чи побачив він кращі часи? Серце, з якого вирвався цей гіркий сміх, мабуть, вже давно заспокоїлося навіки, заніміло й для сміху, для сліз та жалів, але той біль, з яким вирвалися ці слова з знеможеного серця, бринить ще й досі в них. Сміятись, сміятись, хоч з безсоромного паскудства, аби не думати! Аби позбутись хоч на мить давучої, безпорадної нудьги!..
Було життя!..
І раптом середь цієї безбарвної, холодної пітьми — яскравий промінь сонця, український театр! Свіже життя, могучі почуття, сила, приборкана до часу, але стихійна сила, що тільки чекає гасла! Життя народне, сильне й чисте, бодай і окраяне цензурою, забалакало до всіх всім зрозумілою мовою.
Три ґрунтовних почуття керують людськістю під всіма "широтами" і у всіх "долготах": голод, кохання та пекуча нудьга за безкраїм, до якого рвется окраяна людська душа. Для творчости в ті часи лишалася лише сфера серца; всі ті почуття, що виникають з кохання, мали право розробляти українські драматурги, але тільки кохання серед селян, крий Боже, не серед інтелігентів: чоловік в сюртуці не мав права балакати по-українськи. Можна було малювати ще зразки сучасного побуту селян, спираючись більше на етнографію. Туга душі за безкраїм, поривання обмеженого до безкрайого, — звичайно, трудно було знайти серед сучасного побуту селян.