Що український театр зачаровував українську публику, в тім не було нічого дивного. Про це писано так багато, що нема на що й наводити тут не раз вже сказаних речей. Але не довго довелося йому тішити рідний край. Незабаром генерал-губернатор Дрентельн заборонив українським трупам і наїжджати в південно-західний край. Одним помахом пера одірвано було в української трупи такий великий шматок території... найріднішої... У Київщину, Полтавщину, Чернігівщину, Поділля й Волинь не мав права вступати український театр. Як міг він жити? Однині йому доводилося фати сливе тільки в Росії. Незнайома мова, незнайомі трупи, чуже зовсім життя... чим було йому привабити російську публику? Яке живе, зрозуміле й чужому людові слово міг сказати російській публиці український театр? Очевидячки, він мав загинути голодною смертю; на це, мабуть, і рахувала адміністрація, забороняючи йому вертатись у рідні краї.
Але й тут не справдились заміри.
Український театр справив нечуваний поспіх в Росії та зажив там чи не більшої слави, як в рідній стороні. Одного разу, наприклад, у Москві з'їхалися одночасно дві українські трупи — Старицького й Кропивницького, і одна й друга робила повні збори, а в російських театрах порожніли зали. Наведемо, наприклад, цифри зборів, які зробила трупа Кропивницького в Петербурзі (на жаль, про збори других труп ми не можемо дати фактичних ві-домостів, хоча скажемо по пам'яті, що трупа Стариць-кого справила теж величезний матеріальний поспіх і в Петербурзі, і в Москві). Суворін у своїй книжці "Хохли и хохлушки" подає нам такі цифри. За 67 спектаклів з 12-го листопада 1887 року трупа Кропивницького зробила в Петербурзі 87 ООО карб, збору, цебто по 1298 карб, з копійками за кожний спектакль.
Безперечно, високі таланти наших старших артистів в значній мірі причинилися до того, але самих лише талантів було мало. Звичайно, наші таланти старшого покоління артистів — це самородки, які рідко коли трапляються разом в такому числі, але й російська сцена мала свої таланти; російська публика бачила першорядні таланти всіх європейських сцен. Особливо виявилася ця чарівна сила українського театру, коли Старицького залишив Кропивницький, коли Старицький лишився з самими другорядними артистами.
Які ж чари наддано було українському театрові? Чим жила й зростала на силах українська трупа і без корифеїв, і без права грати в рідній стороні?
Щоб винестись човном в широке море, треба було поставити на прапорі нове слово, загально зрозуміле всім. Раніше ми вже згадували, що аж у 1876 році ще українська драма стала була на певний шлях, але уряд задавив її одразу. Сливе теж саме було і тепер. Дозволивши українські спектаклі, уряд зовсім не мав на меті дати можливість українському театрові зрівнятися хоч з російським. Сувора театральна цензура хижо пантрувала українського репертуара, не даючи йому можливосте піднестися хоч на крок один над тином старих українських п'єс. Дозволені вже до вистави "Глитай" та "Доки сонце зійде" знов були заборонені, аж на 7 років. Дозволена до Друку драма Старицького "Не судилось" — заборонена була до вистави на сцені і тільки аж у 1886 році побачила світа, — але про це далі. Коротко кажучи, сказати "нове слово" змістом самих драматичних творів було цілком неможливо, але для того щоб український театр жив по-
руч з театрами других народів, треба було наддати йому загальнолюдський інтерес.
Його й було йому наддано найголовнійше тим, що українська сцена давала правдиве, реальне життя.
Я пам'ятаю, як писали критики московські про українські вистави: "положительно, когда у них подымается занавес, со сцены несется запах свежеиспеченного ржаного хлеба". Так вражав глядачів художній реалізм обстанови. Москва і Петербург, призвичаєні вже до найкращих театральних вистав, зачаровані були українським театром. Життя било з нього живим джерелом. Воно визначалося і в талановитій грі артистів, і в п'єсах, які виконували вони, і взагалі у всім тим, що зветься словом "постановка".
Критики тогочасні російські самі кажуть нам про те, що найбільше чарувало їх в українському театрі. Наведемо тільки рецензії двох столичних часописів — "Русских Ведомостей" та "Нового Времени". "Новое Время" наводимо спеціально через те, що вже ніхто не зможе закинути йому про якусь прихильність до всього українського, та ще й через те, що сам Суворін як не як, а знається гаразд на театрі.
"Спектакли малорусской труппы г. Старицкого, об открытии которых в театре Парадиз мы говорили в свое время, с каждым днем привлекают к себе симпатии всей публики, — пише рецензент "Р. В.". — Репертуар состоит исключительно из пьес народного характера, переполненных задушевными малороссийскими песнями. Прекрасно срепетованные, заботливо поставленные и характерно без всякой шаржировки исполняемые пьесы производят на зрителей очень хорошее впечатление" Ми навмисно наводимо тільки рецензії "Р. Ведомостей", часописі серйозної, яка ставить найвищі вимоги щодо театральних вистав: решта часописів московських була просто в захваті од українського театру. З найбільшим пафосом писав про український театр Суворін. З його рецензій найвидніше, чим саме тішив Петербург український театр. "Кропивницкий не только бесподобный актер, но
Ф Р[усские] Ведомости], 1886 г., № 350.
682
и такой же бесподобный режиссер, — пише Суворін, — его рука видна в постановке всякой пьесы, в малейшей детали и в общей картине ее. Его маленький оркестр повинуется ему так же, как большой Направнику. Все на своем месте и все вовремя. Посмотрите в "Назаре Стодоле", как хорошо поставлены Вечерницы, особенно женская половина. Как хорошо и красиво располагаются девушки около кобзаря". Старий театрал в захваті од мізансцен української трупи. "Ив подробностях, и в общей картине какая эстетическая мерка, не допускающая ничего резкого, грубого. В русских бытовых пьесах мы сплошь и рядом наталкиваемся на эту грубость, требуемую реализмом. Г. г. актерам и в голову не приходило освещать русский тип тем ореолом поэтической правды, которая одна только имеет право на существование на сцене и которая ярко выступает в лучших и наиболее характерных русских песнях... а затем началась та фотография, неразборчивая и грубая, которая перешла на русскую сцену и начала на ней господствовать. Эта фотография и отвратила русскую публику от бытовых русских пьес" Суворін радить російським трупам, які виставляють народні п'єси, "руководиться строгой меркой художественной правды и тою любовью к народу, образец которой представляет малороссийская труппа". "Малороссийские пьесы потому и смотрятся с большим удовольствием и возбуждают необыкновенно ясное настроение в публике, что эта поэтическая и юмористическая струя в них соблюдены с большим уважением к малороссийскому типу"