Так переводився український театр.
Що ж то сталося з ним? Почавши своє життя сливе разом з російським театром, він, як дужий птах, широко розпустив крила і понісся разом з товаришами назустріч сонцю, але чим далі, тим більше одбивається він од славної зграї і стиха лиш має окраяним крилом.
"Наталка Полтавка" була, безперечно, вище сучасних їй російських п'єс і по реалізму своєму, і по своїй концепції, і по відношенню до простолюддя, гуманному, розумному, без зайвого сантименталізму. Після "Наталки Полтавки" Котляревський написав тільки "Москаля-чарівника" та й годі; більше не дав він нічого для драматичної літератури української. Чому?
Чому Квітка, що, як відомо всім, написав по-росій-ськи комедію "Переполох в городе", прототип "Ревизора" Гоголя, не утворив нічого подібного в українській драматичній літературі? "Сватання на Гончарівці", "Шель-менко-деншик", "Щира Любов" і більш нічого, цебто веселий жарт та нудна, сантиментальна драма.
Російська драматична література потроху збувається того характеру творчости, який виявлявся в трагедіях "Ужасная тень Ринальдо, или Фантом" та в подібних їй п'єсах; вона виставляє два безсмертних твори — "Ревизора" та "Горе от ума", а там далі — комедії Сухово-Кобиліна, Потєхіна, Писарєва. Українська драматична література, хоч і теж вибивається з характеру творчости, який виявляється в "Королеві волшебства" та подібних їй операх і драмах, але все-таки лишається на ґрунті малювання життя народнього, яко життя "детей природы", обмежуючись лише звичаями, піснями, жартом та нещасним коханням. Не можна не погодитись з поглядом Ку-ліша: "Рано было образоваться серьезному взгляду на хлеборобов в то время, когда у всех раздавалась в ушах песня: "Гром победы раздавайся". Когда, общая всей Европе, государственная система так прочно, по-видимому, установилась, а об общественном начале в истории и государственной жизни никто почти и не заикался. Видеть в мужиках произведение старой истории и деятелей истории грядущей, смотреть на них, как на временно бездействующих сограждан и сотрудников общего национального дела? Куда! Осмеяли бы тогда философа с подобными убеждениями в том самом кругу, который разыгрывал комедии из простонародного быта и где народная песня исторгала кой у кого горячие слезы" Слова ці відносяться взагалі тільки до середнього рівня, бо вже й в часи Катерини були люде, які думали інакше. Але й для людей більш-менш середнього рівня життя давало багато матеріалу для творчости. Хоча Котляревський, мабуть, і в мріях не мав "представительного правления", проте він добре бачив все зло кріпацтва і нужденне життя нещасних підданців селян, — це вже доведено й його одою до князя Куракіна, й "Енеїдою", і коли ці мотиви ввійшли і в "перелицьовану Енещу", тим хутчій можна було б збудувати на них не одну без краю трагічну драму, але, думаємо, в часи миколаївського режиму годі було й думати провадити такі ідеї на сцені. На сцені можна було тільки виспівувати люб'язні куплети:
Теперь не то, что было встарь, Настали времена другие; Как Ангел, добр наш белый царь, И благоденствует Россия.
(Ямщики)
"Благоденствует", та й годі. Так повинен був думати кожен. Письменникам, шо малювали життя інтелігенції, звичайно, був матеріал до "комедии нравов" та ріжних драм, але на Вкраїні ще не було української інтелігенції. Народ трактували лише як "детей природы" à la Жан-Жак Руссо; ті ж, що бачили ввесь трагізм життя цих "детей природы", не мали права про це балакати. Зоставалася лише історичня драма.
Історичня драма — найтривалійша форма драматичної творчости: вона не боїться подиху часу, вона не старіє, не робиться démodée 11. Разом з тим вона сливе однаково цікава всім народностям, бо переважно розробляє, хоча й пристосовані до тих або інших форм життя, але загальнолюдські мотиви: героїзм, боротьба межи бажанням власного щастя й громадським обов'язком і т. ін. Історія України давала багатий матеріал письменнику-драма-тургу. Найбільш освічені люде й кинулися до історичніх
драм. Ієремія Галка — Микола Костомаров — друкує у 1838 році свого "Савву Чалого", драматичні сцени, у 1840 році — "Переяславську ніч", трагедію на 9 сцен, і т. д. Та горе! До літературної творчости мало дужої волі та доброї охоти, а драматична форма найтрудніша з усіх літературних форм! Це кристал літературної творчости, в нім повинні переломитись пафос лірики, спокійна величність епосу, глибінь психології й сила драми. До всього того автор драматичнього твору мусить добре знатись на драматичній техниці і бути гаразд знайомим з вимогами сцени.
У Костомарова не було на те хисту. Та й сама тільки історичня драма не може задовольнити глядачів: вони шукають на сцені одповіді й на сучасне, бігуче життя, що так дошкуляє кривдою своєю. Тим часом відома катастрофа 47 року перервала й цю діяльність Костомарова. Проте другі українські драматурги не перестають постачати рідну сцену своїми творами. Та якими! У 1857 році видає Ващенко-Захарченко цілий збірник своїх п'єс. 5 п'єс! Не абищо. Тільки які то п'єси! У 1860.році видають Г. та С. Карпенки теж цілий збірник п'єс, аж 7 комедій та оперет. Між всяким таким нівеччам бачимо й кілька серйозних драм з народнього життя, як от напр.: "Доля" Стеценка, "Ятрівка" Цисса, "Назар Стодоля" [Шевченка] та другі, але цього було замало.
Спеціальних труп українських, за виключкою кількох аматорських гуртків, не було; в українських ролях виступали просто російські актьори, шо страшенно калічили українську мову, не мали навіть ні української одежі, ні українських декорацій В своїх спогадах Кропивницький малює нам становище українського театру у 70-тих роках.
"Український театр був тоді при посліднім іздиханії, тільки ще де-не-де аматори інколи грали раз на рік "Наталку Полтавку" або "Назара Стодолю", як от в Олександрії, Елисаветі, Херсоні; справжні ж трупи нехтували ним" Сам Кропивницький застав ще одного могикана-актьора українця — Нечая. Це був вже останній. Першийдебют Кропивницького у 1871 році в ролі Стецька був обставлений такими артистичними силами: помічником декоратора та машиністом.