(З голодних фрагментів)
Сиротою закинута станція Рахин серед подільських ланів. Вирине раптом, громихаючи з гущавини голих, злегка обліплених мокрим снігом сливок та груш, одеський поїзд, зупиниться, засапавшись, проти невеличкого будинку станції й викине десятків зо три пасажирів, навантажених всілякими речами хатнього побуту та мануфактурою, і летить далі, а через півгодини навколо запанує знову тиша і пустка.
Тільки насупроти під гіллям кількох старих ялин та береста жваво туркоче маленький паровий млин "Трудової артілі" колишніх його власників і будить тишу.
Навколо млина зупиняються й застигають сірі постаті селянських кожухів та шкап; мовчки звалюються на спини дядьків важкі лантухи й зникають у темряві відчинених дверей.
Зате в середині млинка кипить німа робота. Товчуться біля прийомщика, важко сопучи, сірі свити та кожухи, бігає, наче півень на подвір'ю, з кутка в куток засипаний борошном, білий, немов примара, мірошник, і чітко вистукує машина. В її бадьорих згуках немов чується:
Ме-лем, ме-лем боро-шенце,
J Ме-елем, ме-лем боро-шенце.
Тільки пода-ва-ай, тільки пода-ва-айі..
Зухвалі, самовпевнені згуки переможно пахкають у насуплені лиця і запалюють якусь нову, таємничу іскру, а на голодних ланах аж до розпеченого на жар і все ж холодного обрію летить луною й тріпотить під стріхами —
Тільки пода-ва-ай, тільки пода-ва-ай!..
У млина з будинком станції своя згода: тільки наб'ється до верху невелика вогка кімната, що зветься за якоюсь старою, що загубила давно вже свій зміст, традицією — залою 2-ої класи, як до млина вже плентаються на плечах солдатської шинелі, чи подраного залатаного пальта набиті житом торби та лантухи. Це спекулянти, торбарі, просто люди з міста, що хочуть їсти. Тоді наче жвавіш затуркоче машина, сито засміється й перетне голод та злидні зігнутих людей молодий свисток і до зажурених садків понад колією кине нахабно свій клич:
Тільки пода-ва-ай, пода-ва-ай!.-. І знову тиша...
Дві кімнати, одведені для пасажирів, повні люду. Зараза та екзема, здається висить у душному повітрі; парою підноситься вона до чорної закуреної стелі й шелестить мільйонами вошей на асфальтовій підлозі.
Шарудить гнила станція байдужими, флегматичними тінями і ковтає щодня десятки людей із далекого півдня.
Вимінюють в околишніх селян на останні речі хліб...
На станції продають серпи, коси, свити, подушки, самі продаються, їдуть додому й знову повертаються.
Страшна посуха висмоктала херсонські лани й поклала на виснажені обличчя селян своє чорне тавро — хліба!..
І, наче на глум, коли сходять вечірні тіні на полупаний перон або ранішнє сонце кине своє проміння крізь брудні, заляпані плюваками шибки, задерикувато долітає до голодних людей безжурний спів парового млинка:
Тук-тук-ту к-тук-ту к-тук...
Ме-лем, ме-лем борошенце
Тільки пода-ва-ай...
І залишає на змучених обличчях якийсь чудний вираз: гніву, чи то образи, чи заздрощів, чи надії...
В залі чується звідусіль лайка, а на запльованій підлозі хтось хрипить — чи то вже конає, чи тільки виснажився?.. Якийсь проворний чолов'яга в куцому піджакові, притулившись до стінки, разом з одеською спекулянткою, яку тут просто звуть "одеська", знічев'я дратують беззубу шепеляву бабцю:
— "У мене провижіонка"... "Голубчик, кондуктір, пуш-ти"... "Вся шпина вже болить"... "У мене провижіонка"...
Чолов'яга, немов до стелі, кидає крізь зуби уривчасті фрази, робить паузи, щоб дати час виявитись враженню, "одеська" тільки повторює пошепки, аби не пирснути: "провижіонка". Та ось вона не втрималась, і гнилий регіт її раптом розсипався дробом, і "одеська", "задираючи до голови ноги, качається на своїх і сусідніх клунках.
Бабця довго терпіла, ніби не про неї мова, шамкала собі щось губами, мацала вузли торб, але нарешті урвався їй терпець і, осатаніла, визвірилась:
— Що ти кривляєша, китайська обежана? Я тобі всю морду твою волосату видряпаю, шлюха одеськая...
— Так у неї, бабусю... "провижіонка",— невинно шпигонув знову чолов'яга.
"Одеська" залилась СМІХ9М ще більше, а бабця, до розпачу повна люті, перевела на нього свої каламутні, вилинялі очі, і їй забракувало достойного виразу.
Шепелявий, але ловкий, "по-одеському" матюк, що вилетів із жовтих бабчиних уст, вивів її з йолопського стану. Насторожлива кімната зареготала на різні голоси, повна задоволення.
— Ех, даешь, берешь, не пропадешь!..
Ліньки витягувалась засмальцьована матроська шинеля:
— Закуримо, братішка, што лі?..
На товстих торбах пшениці, спершись на кошик, повний яєць, гуляла в дурня якась кравчиха з поштовим урядовцем. Кілька червоноармійців, китаєць-"ходя" в солдатській шинелі й "вольний" балакали, аби збути якось час, про арабських жеребців та американську кукурудзу. "Одеська" вирячила здуру на молодика, що зазирав одним рогом у вікно, свої сіро-зелені баньки, раптом, немов читаючи на небі ноти, заверещала тоненьким голоском, наче сука на місяць:
Спи же, спи, моя родная,
Бог твой сон хранит,
Твоя мама шансонетка,
По ночам не спит...
Позіхнула і до підлітка збоку:
— Ванька, давай у голові пошукаю. Ванька крізь сон щось мигикнув.
— Маруська,— гребешок!
І, забувши про все, віддалася вся звичній роботі.
Гаснув на кафельній печі поставлений чиєюсь щедрою рукою каганець — "каптілка", тріпотіли в сутінках і завмирали голоси.
Дві обдерті селянські постаті чоловіка й жінки притулились на мокрій соломі в брудному кутку. Пригорнулись одне до одного, як діти. А коло ніг старий, заржавілий, випрацьований тяжкими літами плуг, немов пес, сторожив їхній глибокий сон.
їм не було вже, крім плуга, чого губити.
Три десятини кволого, наче сухоти, жита згоріло, як і не сіяли.
Ге-е... Добре пекло гаряче сонце!..
...Просили, думали, благали: пошли, господи, таку годиноньку та у жнива...
А сонце пекло, пекло, сміялося... Ні — воно глузувало з людського поту і надій, пристрасними, жагучими обіймами стиснуло степ, і в серпанку його золотого сміху родилась тоді примара голоду...
Ге-е... Добре пекло гаряче сонце!..
...І чорною тінню зійшла кощава, безхлібна осінь...
І далі все долу й долу до голої, висмоктаної землі, хилились стебла пшениці, хилились люди, худоба, аж поки сніг не вкрив усе, і тоді стало тихо, як на цвинтарі.