Але, панове присяжні, суть даної справи полягає саме в двогодинному проміжку часу між тим моментом, коли було заподіяно образу й моментом смертельної розправи. Закон враховує слабини людської натури, коли йдеться про вчинене в запалі боротьби і chaude melee[11] робить певний попуст, коли йдеться про спалах пристрасті в такі бурхливі хвилини, як-от відчуття гострого болю, побоювання дальших образ, враховує закон і те, що важко з точністю розрахувати свої сили, щоб оборонити себе, не завдаючи прикрощів і шкоди нападникові більшою мірою, ніж у межах необхідного. Але проміжок часу, потрібний для того, щоб пройти, навіть дуже швидкою ходою, дванадцять миль, цілком достатній був для підсудного, щоб охолонути й взяти себе в руки. Однак та лють, з якою він здійснив свій замір, як і чимало супутніх обставин, свідчить, що зроблено це цілком розважено, і лють підсудного не можна пояснити ні гнівом, ні страхом.
Це був свідомий акт зумисної помсти, щодо якої закон не може, не повинен і не має підстав виявляти співчуття чи вибачливість до винуватця.
Щоправда, ми можемо сказати собі для пом’якшення провини цього бідолахи, що його справа – вельми специфічна. Край, мешканцем якого він був, ще на пам’яті багатьох з нинішнього покоління не знав не тільки англійських законів, які й досі там не прищепилися, але й тих законів, якими керуються наші сусіди з Долішньої Шотландії і які, слід гадати, – та так воно і є насправді – грунтуються на загальних засадах права й справедливості, чинних у кожній цивілізованій країні. Серед шотландських горян, як і серед північноамериканських індіанців, різні племена вічно ворогували між собою, через що чоловіки мусили завжди бути при зброї. Горяни взяли собі в голову, ніби у них були знатні предки, ніби вони теж – знатні люди, отож самі собі вони здавалися не так селянами мирної країни, як чимось на взір аристократів і лицарів. Того, що мій вчений колега називає правилами бою навкулачки, не знало це плем’я войовничих горян, розв’язування суперечок тією зброєю, якою природа наділила кожну людину, здавалось їм так само вульгарним і безглуздим, як і французьким дворянам. З другого боку, помста, гадаємо, повністю відповідала їхньому суспільному ладові – так само, як вона відповідала звичаям індіанських племен черокі або могоків. І справді, як пише Бекон[12], помста – це, властиво, правосуддя у вимірах первісного суспільства, бо коли нема встановленого закону, покликаного стримувати насилля, тільки страх перед помстою може зупинити руку тих, хто охочий чинити кривду. Але хоча все це цілком очевидно, і ми можемо вважати досить імовірним, що, оскільки так велося в горах Шотландії у часи життя предків підсудного, то чимало цих поглядів та емоцій передались і нинішньому поколінню. Тим не менше ми не можемо й не повинні навіть у цьому надзвичайно прикрому випадку що-небудь змінити в застосуванні закону – ані ви, панове присяжні, цього не можете, ані я. Найперше завдання цивілізації – всіх поставити під захист закону, всіх рівною мірою, на зміну того жорстокого правосуддя, що його кожен визначав для себе сам у згоді з тим, який завдовжки у нього був меч та яка сила була в руці. Голос закону поступається лише перед голосом Всевишнього, і звучить він так: "Мені належить помста"[13]. А враховуючи, що для гніву був час охолонути і для розуму – втрутитись, – потерпілий мав би усвідомити, що саме законові дано визначати, яка сторона в конфлікті має слушність, а яка ні, і що саме закон ставить нездоланні перепони перед кожним, хто спробує на свій розсуд визначати справедливість. Повторюю, що цей нещасний, властиво, мав би викликати в нас не так жах, як співчуття, бо він скоїв злочин через усе своє невігластво й хибне розуміння честі. Але злочин його – це все-таки умисне вбивство, панове, і ваш високий та вагомий обов’язок – саме так його й визначити. Англійці незгірше за шотландців здатні розпалятися гнівом, і якщо вчинок цієї людини ви залишите непокараним, то тим самим попустите, щоб тисячі кинджалів під найусілякішими приводами були вихоплені з піхов – від Лендс-Енду до Оркнейських островів.
Так високоповажаний голова суду скінчив своє напутнє слово, яке далося йому зовсім не легко, судячи з того, що виглядав він вельми схвильованим і що у нього аж сльози виступили на очах. Суд присяжних, зваживши на його аргументи, ухвалив вердикт: "Винний в умисному вбивстві", і Робін Ойг Мак-Комбіх, він же Мак-Грегор, дістав смертний вирок і в належну годину зійшов на ешафот. Долю свою він сприйняв незворушно і присуд визнав справедливим. Він тільки не міг без обурення чути закиди тих, хто звинуватив його в нападі на беззбройного. "Я віддаю своє життя за те, яке я відібрав, – казав він. – Що ж я можу більше?"
Примітки
1
Лохабер – місцевість на півночі Шотландії, Лінкольншир – графство у середній частині Англії, на березі Північного моря. (Тут і далі примітки перекладачів.)
2
По-гельському – тобто мовою гелів, шотландців-кельтів.
3
Роб Рой – провідник шотландських горян у часи середньовіччя, герой однойменного роману В.Скотта.
4
Джеймс Босвел (1740–1795) – англійський правник і письменник.
5
Йомен – фермер середнього достатку в давній Англії.
6
Так називався полк шотландської піхоти у британській армії,
7
В однаковому становищі (латин.).
8
Переважаючою силою (латин.).
9
Порядок оборони (латин.).
10
Яків І (1394–1437) – шотландський король з 1424 р., поет.
11
В розпалі сутички (фр.).
12
Бекон Френсіс (1561–1626) – англійський філософ.
13
Цитата з Біблії ("Послання Павла до римлян", 12–19).