Англійської мови сьогодні не було, але насуплений Женька рішуче підійшов до полички, взяв підручник і став вичитувати на всю кімнату, приказуючи: "Хоч тебе і трудно, а все одно вивчу, брешеш!"
Женька так зачитався англійською мовою, що незчувся, як у двір увійшла його мама. Попереду неї біг Левко і, зазираючи у вічі, просив:
— Тьотю Оришко, ну простіть, простіть Женьку. Він більше не буде.
— Що "не буде"?
— Ну, балуватися. Їй-право, не буде. І слухати буде, і вчитися буде. Ну, простіть, простіть його!
Левко був вільний цілий ранок. Він міг би побігти куди завгодно, але не побіг нікуди. Яке ж гуляння без Женьки? Хіба з ким так набігаєшся, як із Женькою? Ні з ким і ні за що на світі!
Клацнув замок, відчинилися двері. Левко у сіни проскочив перший і знову, зазираючи тьоті Оришці у вічі, благав:
— Ну, простіть його, простіть, він більше не буде!
Женька почув розмову тоді, коли Левко і мама були вже в кімнаті.
— Ти що, спав? — спитала мама.
— Еге, спав! Учив!
— Що ж ти учив?
— Англійську мову.
— А уроки вивчив?
— Все вивчив, і задачі поробив, а Об тече осьдечки...
— Стривай, сідай і розкажи все по порядку.
Женька сів і з натхненням, кричачи на всю кімнату, став розповідати уроки. Правда, з ключиком і замочком щось у нього вийшло непевне. Добре, що мати помітила:
— Те-те-те! Переплутав, усе переплутав! — і стала пояснювати, як треба писати "ключик" і як треба писати "замочек". Левко стояв за спиною Женьчиної мами і показував руками: "Кінчай мерщій, та гайда на вулицю!"
Женька насупився. Йому було прикро, що пальці так підвели, і тому він нічого не знайшов іншого, як спрямувати своє невдоволення на Левка:
— Чого ти ворожиш руками?
— Мовчати! Женько, повтори, що я сказала.
— А чого він? Ну й біжи сам! Чого ти заважаєш, скажи?
Левко вийшов з кімнати і сів на лавці проти сонечка, а Женька морочився з ключиком і замочком, аж поки не почув:
— Поїж та піди перед школою трохи побігай.
Що після цього сталося з Женькою, не можна й сказати! Він підплигнув так, що коли б не стеля, то підлетів би до самої хмари, до самого сонця, а може, й ще вище.
Через мить, не перескочивши ще навіть порога, Женька закричав скільки сили:
— Ура, Левку! Помчали! Де ти? Мерщій! Нажимай! Гей, Левку, Левку, чуєш?!.
— Женько, Женько! — вискочила з хати Женьчина мама.— Постривай! Випий молока, візьми хліба…
Та вигук Женьчиної мами був гласом вопіющого в пустині. За Женькою і Левком і слід прохолов. Згодом долетіло вже з річки:
— Потім, мамо, потім, я їсти не хочу!
Де ж ділися хлопці? Що вони робили? Які трави, води і квіти пестили їх ноги і тіло своїми м’якими ніжними дотиками? Не знаю, не чув, не бачив. Згодом на Чортовій Придибанці їх випадково знайшла Ялинка. Вона йшла полоти пшеницю, аж чує на річці такий гомін, неначе сюди висипав цілий клас на перерву, і завернула поглянути.
Побачивши Ялинку, Женька безмежно зрадів:
— Чуєш, Ялинко, гей, гей, Ялинко! Я вже можу поринати до самого дна!
Ялинка посміхнулася, і коли вона це зробила, Женьці здалося, неначе це посміхнулося і сонце, і річка, і вся неосяжна земля від Чортової Придибанки до берега Тихого океану. І щоб повніше виявити свої почуття з цієї нагоди, він промовив натхненно:
— Я біля самого дна очі розплющував, а там черепашок, черепашок!
— Це добре,— відповіла Ялинка,— тільки скажіть, хлопці, а хто за вас сьогодні піде у школу?
Натхненний тон у Женьки одразу спав, і він, ковтаючи слова, упалим голосом спитав:
— А хіба вже котра година?
Ялинка підняла праву руку, закотила обшлаг — ох же ж і блиснуло скельце на годиннику проти сонця! — поглянула на стрілки й сказала:
— Без семи хвилин дев’ять.
Заняття в школі починалися о дев’ятій. Женька, як опечений, вискочив із води. В його розпорядженні залишилося тільки сім хвилин, а щоб зібратися і добігти до школи, потрібно було щонайменше десять хвилин. З криком "Левку, біжімо, бо запізнимося!" він помчав скільки сили, на бігу вплигуючи у труси.
Як не бігли хлопці, а коли задихані й червоні примчали у школу, там уже панувала тиша і тільки чути було через нещільно Причинені двері, як якийсь малюк повторяв безшабашно: "Двічі по шість — одинадцять".
— А знаєш що,— сказав Левко,— давай сховаємося, а в клас проскочимо на перерві.
Женька тільки блимнув на нього; сміливо прочинивши двері, він спитав:
— Ірино Сергіївно, можна зайти?
Ірина Сергіївна обернулася і, глянувши на хлопців, строго спитала:
— Що це за новий порядок? Хто вам дозволив запізнюватися?
Левко почав брехати:
— Еге! А мама сказала загнати корову у холодок...
— Досить. А в тебе, Женю, яка причина?
У Женьки перед очима все ще миготіли на жовтому дні черепашки, і він випалив прямо:
— От що хочете зробіть, а я скажу правду: купався на річці, а Ялинка каже: "Запізнишся!" Так я як побіг, як побіг, а двері мама замкнула, ключ не лізе в замок, а книжки, в хаті. От правду, всю правду сказав.
— Сідай,— сказала Ірина Сергіївна.
— І мені сідати? — несміливо спитав Левко.
— Ні, ти ще мені розкажеш, чому запізнився. Подумай, а поки пго постій у кутку.
Левко переступав з ноги на ногу. І чому він не признався, як Женька, а тепер спробуй вибрехатися! Він напружував усі мізки, але придумати нічого не міг.
— Ну, я чекаю,— сказала Ірина Сергіївна.
— Я не знаю.
— Чого ти не знаєш? — спитала Ірина Сергіївна.— Не знаєш, яг збрехати?
Левко був такий розгублений і спантеличений, що не зрозумів навіть, що сказала учителька, і чистосердо відповів:
— Еге.
Клас чмихнув.
Ірина Сергіївна звернулася до Женьки:
— То, може, ти допоможеш йому вибрехатися?
Женька ніколи не був ябедою і тому, не блимнувши оком, сказав услід за Левком:
— Так йому ж мати каже "корову..."
— Сядь. А ти, Левку, скажи: хіба річка на вигоні, що в тебе мокрі труси, а на голові жабуриння?
Левко мацнув рукою по голові і зняв звідти пасмо зелених водоростей.
Хлопці так чмихали й реготали, що аж падали на парти.
Левко, все ще тримаючи водорості у руці, схилив голову вниз і пробубонів:
— Це я зачепився за кущ, а воно і впало на голову.
У відповідь пролунав ще дужчий регіт, і ззаду хтось гукнув:
— Хлопці, нове відкриття! Досі жабуриння росло у воді, а тепер переселилося в шелюги.