— Там, при всіх, не треба перекидати стільницю. Принеси стіл сюди, якщо тобі не важко. Тут перекинь і тихенько мені прочитай. Бо в мене щось мигтить в очах. Певно, від мороку, що оточує вас! Допоможи мені, Глібе, коли можеш.
— Я, звичайно… перекину. Мені не важко…
Він підтяг стіл до ящика, сидячи на якому я аналізував події. Перекинув дошку й прочитав: "Тут, протягом одного року, трьох місяців і семи днів, була написана повість "Таємниця старої дачі".
"Так, так, так… — сказав я собі. — Він прочитав точнісінько так, як і першого разу. Виходить, це вже не випадковість".
— Глібе, чому ж ти проминув одне слово? — прошепотів я. — Поясни, будь ласка, якщо тобі не важко. Подумай як слід, не поспішай.
— Я?.. Слово?.. Яке?
— Тільки одне. Але дуже істотне!
Я узяв "меморіальну стільницю" в руки.
— Написано так: "Тут, протягом одного року, трьох місяців і семи днів, була вигадана й написана повість "Таємниця старої Дачі". А ти слово вигадана проминув. Чому? Зберися з думками. Не поспішай.
— Я не помітив… Не звернув…
— І тоді й зараз? Одне й те саме слово? Ти мусиш погодитись, любий: дивний збіг!
— Не звернув…
— Два рази?
— Два…
— А може, аж три?
— Ні… Тільки два…
— Вибач, любий: тебе зраджує пам'ять. Уперше ти не помітив цього слова ще там, у місті. Коли говорив мені, що все було насправді: вся історія з Дачником. А виявляється, Гл. Бородаєв її вигадав. Навіщо ж ти мені сказав, що Дачник тут справді жив і зник новорічної ночі? Не той, вигаданий твоїм дідусем, а якийсь справжній, живий, так би мовити, чоловік? Узяв і зник… Нащо ти це сказав? І Племінника намовив сказати те саме? Подумай як слід, не поспішай,
Гліб не поспішав. Він мовчав.
— Так, так, так… — сказав я вже з погано прихованою погрозою.
— Гаразд… Я тобі… Всю правду…
— Саме так: правду, саму тільки правду! Нічого, крім правди!
— Інакше б ти сюди… А так ти одразу… І всі поїхали…
— Давай дещо підсумуємо, — сказав я. — Виходить, ти дуже хотів, щоб ми сюди приїхали. І щоб зацікавити нас, сказав, ніби все сталося тут, на цій дачі, насправді, а не було вигадане дідусем.
— Авжеж…
— А чому тобі так дуже хотілося, щоб ми приїхали?
В цей час підійшла Наташа Кулагіна. І тихо промовила:
— Алику, лишилося зовсім мало часу.
— Вважай, що ти вже їдеш до своєї мами! — вигукнув я. — Скоро вона обніме тебе…
Покійник почув мої слова. І чи то з надією, чи то із сумнівом сказав:
— "Впадуть темниці — і свобода зустріне радо біля входу". Страх, значить, ще не забив йому памороки: він пам'ятав вірші Пушкіна. Не дуже точно, проте пам'ятав.
— Авжеж, зустріне! — підтвердив я, — Ще кілька хвилин — і я виведу вас звідси…
— Як Данко? — спитав Покійник.
Гостра спостережливість підказала мені, що він сумнівається. Захотілося скоріше ошелешити всіх своїми знахідками й відкриттями.
— Ти пам'ятаєш фразу із "начерку" Миронової? — спитав я Гліба.
— Яку?..
— У ній не було нічого особливого. Але вона дещо нагадала, й у мене тоді майнула одна думка! Я навіть запам'ятав її дослівно. Там було сказано про Нінель: "Напередодні, тобто в суботу, вона переїздила в новий будинок і застудилася…" Виходить, Нінель вселилася в зовсім новий будинок?
— Мені чергова в школі… А потім вона сама… По телефону…
Хіба в зовсім нових будинках бувають телефони? Їх ставлять уже потім, пізніше. Майже завжди так буває. Звідки ж вона телефонувала? І дозволила нам їхати сюди без неї? Чи, може, вона з температурою тридцять вісім і п'ять пішла в автомат?
— Я вам усе… Я зараз…
— Нема часу! Мотиви злочину поясниш потім. В електричці! А зараз дивись мені в очі. Кажи правду, саму тільки правду, нічого, крім правди: де вихід звідси? Або накажи Племінникові! Адже це ти його намовив?
— Я зараз… Я вас… Не турбуйтеся…
"Усе проаналізував я, а визволителем буде він?" — різонула мене прикра думка.
Гліб уже хотів був кинутись у темряву. Але доля забажала, щоб чергова думка блискавкою сяйнула мені! Рішучим порухом руки я зупинив його.
— Наташо! — вигукнув я. — Покажи-но свій рукав!
— Слідство потребує речових доказів? — в'їдливо запитав Покійник з виглядом покійника. Він усе ще не вірив, що ми виберемося з підвалу.
Я торкнув Наташин рукав. Серце мені закалатало так, що це почули всі й повернулися у мій бік. А може, їм просто було цікаво, що я виявив на її рукаві? Це я подумав пізніше. А тієї хвилини взагалі ніяких думок у мене не було: я тримав її руку в своїй…
— Алику, нема часу, — сказала вона.
Я не хотів квапитися. Але її слова повернули мене на землю.
Вирішували хвилини! До електрички часу лишалося зовсім мало. Зовсім мало! А на Наташу чекала вдома хвора мама…
Думка моя знову запрацювала: "Якщо ця фарба замазала їй рукав, виходить, слова "Небезпечно! Не підходити!" були написані кимось незадовго до нашого приходу: фарба ще не встигла висохнути. Так, так… І Гліб, здається, гукнув тоді: "Не підходьте!.." Значить, треба негайно підійти!"
Я підбіг до фанерного щита, відкинув його. Точніше сказати, відтягнув… Він затуляв собою двері. Я штовхнув їх, і вони знехотя зарипіли. Старі, перехняблені, вони, видно, не замикалися, — в цьому було наше щастя: Племінник не міг замкнути їх. Двері насилу піддалися, відкриваючи нам шлях на волю!
— Прошу! Виходьте! — вигукнув я.
І глянув на Наташу.
Вона відповіла мені поглядом, сповненим вдячності і навіть… Та, може, це мені здалося.
Покійник кинувся до виходу…
Ледь помітним порухом руки я затримав його:
— Нехай перші вийдуть жінки!
"І діти", — мало не додав я за звичкою.
Світло несміливо просочилося в підвал. Мені здавалося, що це світло нашого цілковитого визволення!
Але як часто життя ставить на шляху несподівані перешкоди!
Підвал не хотів випускати нас з своїх чіпких вогких обіймів. Старі двері, оббиті іржавим залізом, не зачинялися, але й не відчинялися. Із скреготом проїхавши трохи по кам'яній приступці, вони наче вросли в неї і не рухались далі. Просвіт між стійкою і дверима був дуже вузький.
— Треба пролізти, — сказав я. — Перші вийдуть жінки…
І вказав на Наташу.
Вона не сперечалася, не пропонувала поступитися місцем іншим, щоб показати, яка вона добра й благородна. Ні, нічого й ніколи вона не робила напоказ!