Так само не дивлячись, стоячи біля раковини і набираючи воду в чайник, сказав:
– Не стовбич. Іди робити уроки.
– Діду, я…
– Іди.
Години до дев’ятої він сидів на кухні, дивився телевізор і пив чай, горнятко за горнятком. Невиразно бурчав собі під носа, Сашко розчув лишень "хл-л-лопчиськи… дідько б їх ухопив!.. діти!.. а тоді ще дивуються…" Навіть із батьком дід розмовляти не захотів, так, кинув кілька слів. Потім прийшла мама, відібрала його горнятко, змусила переодягтися в домашнє. Сашко на той час з уроками вже розібрався, він сидів у їхній із дідом кімнаті й гортав дитячу енциклопедію, історичний том. До читання душа не лежала – роздивлявся картинки.
– Ну, що у вас знову? – поцікавилася мама. Обличчя в неї було бліде, певно, хтось із малечі вередував чи знову за Сурженком батьки пізно прийшли. – Ану, бійці, миріться. Бо не пущу вечеряти.
Дід легенько обійняв її за плечі, лунко цмокнув у щічку:
– Не вигадуй, – мовив глухо. – Вечерю я сам зараз приготую, іди відпочивай.
– Через що катавасія?
Дід лише рукою махнув:
– Чоловічі справи, не втручайся. Ходи, ходи… Ми тут самі впораємося.
Сашко сидів до нього півбоком. Він знав, що буде далі. Подумав із гіркотою: якщо Максові з двадцять шостої дядько поради давав, а Курдіну дідусь, либонь, розповідатиме про свої фільми і спектаклі, то от Сашків дід – він нічим таким точно не перейматиметься. Лише з ранку до ночі читатиме нотації, навчатиме життя. "Війна – це погано, у війну не граються! Як можна гратися в горе чи смерть?!"
– Покажи. – Дід навис над Сашком. Пахло від нього вже терпимо. Не вельми, але знести можна було. – Не бійся, не відберу.
Сашко висунув шухляду й дістав двох розмальованих морпіхів.
Підтягнувши до себе табуретку, дід важко всівся; затис пальцями одного з морпіхів і, зосереджений, похмурий, узявся крутити так і сяк.
– Схожий. Тільки пасок не чорний – фіолетовий має бути. І "ефки" вони із собою не носили. Під час зачисток "ефки" мало чим зарадять. – Він поставив солдатика на стіл, той упав, і дід, піднявши, провів пучкою знизу по підставці. – Не підрівняв… а, фарба потрапила. – Він витяг із кишені трофейний складаний ніж, клацнув лезом і одним вправним рухом прибрав усе зайве. Тепер морпіх стояв рівно й надійно.
Дід оглянув другого, кивнув.
– Ці були найпаскудніші. Їх пускали, коли по-іншому – ніяк. Ми називали їх "прокаженими". За пики розмальовані… й не тільки. – Він усівся зручніше на табуреті, обіперся спиною на шафу. Та тихо рипнула. – З’явилися вони не одразу. Миротворці думали, що швидко впораються. Думали, все обійдеться малою кров’ю. "Диктаторський, антизаконний режим", "народ втомився…", "…як уже неочікуваних визволителів". Пізно допетрали, що Батя саме цього й чекав і від самого початку готувався. Ось тут у нього вся армія була, усенька! – Дід стиснув кулак, аж кісточки хруснули. – А ми тоді мало що розуміли. Коли "прокази" почали зачищати геть усіх: армійських, цивільних, будь-кого, – от тоді ми докумекали… – Дід помовчав, мружачи очі від світла настільної лампи, що стояла аж надто близько. – А вони кажуть: "зрадили ідею", "майнули до диктатора", "ударили в спину".
Сашко сидів тихо. Дід сьогодні був дивний, дивніший, ніж зазвичай.
– Гаразд, – мовив він, – забули. Хочеш – грайся. Ліпше так…
За вечерею дід жартував і взагалі здавався надміру бадьорим.
– Таки підписали угоду? – поцікавився батько.
Мама кинула на нього докірливий погляд, а дід лише гмикнув:
– Якби ж то! Їм, сучим синам, новеньке неси! "Ваша "Гірська луна" – без сумніву, класика та бестселер, але ж якби до цієї поеми та кілька нових…" Нічого, я їм напишу! Подумаєш, проблема! Напишу так, щоб аж… – він знову щосили стиснув кулак і потрусив ним у повітрі. – Вони з ляку вірнопідданського накладуть у штани, але надрукують таки, еге ж!.. Ти, доча, на мене не поглядай і не шикай! Сам знаю! Але я – дикун, мені можна!
– Не вигадуй, – втомлено сказала мама. – Ну який із тебе дикун?..
– Окультурений! Котрий "усвідомив" і "втік із постдиктаторської анархії". Чи, гадаєш, я газет не читаю? Досі он пишуть, а скільки років минуло…
Тато похитав головою й навіть відклав свій електронний рідер.
– Чого ви зважаєте на їхню думку? Вони всі ці роки говорили й надалі говоритимуть. У них мізки так влаштовані. Вони ж без цього збожеволіють від власної нікчемності.
– Не любиш ти людей, – усміхнувся дід. – А ще лікар!
Він раптом заспокоївся, немов нарешті прийняв для себе якесь дуже важливе рішення.
Тато стенув плечима:
– А ви – любите? Усіх, до єдиного? Після того, що пережили?
Дід одним духом допив чай і витер серветкою вуса.
– Це, – кинув, – інша історія. Не за столом і не при дітях…
Коли Сашко чистив зуби перед сном, він почув, як мама з татом миють посуд і стиха про щось сперечаються.
– …знову щось чудитиме.
– Не чудитиме.
– Упевнена?
– За всі ці роки він не втручався.
– Але ж ми з тобою знаємо, що хотів. А тепер, коли… Ти ж чула, що він казав.
– Він говорить це не вперше. Нехай собі. Вони там його не сприймають серйозно.
– Наші чи..?
– І ті, й інші. Нехай собі. Це він себе накручує, йому тоді краще пишеться.
"Ну от, – похмуро подумав Сашко, – йому краще, а іншим страждати".
Дід насадив на носа окуляри, влаштувався в себе за столом і вимкнув верхнє світло. Абажур із феніксами підтяг ближче, розклав зошити, якісь пожовклі аркушики, нотатники. Лузав насіння й шурхотів папером. Інколи щось нотував недогризком олівчика.
Насіння й вірші – це в нього було нероздільно, як вдих і видих. Сашко, коли зовсім маленьким був, думав, що всі поети так писали: і Святослав Долинський, і Анатоль Пуассе, і навіть великий Річард Олдсміт, – в одній руці перо, друга кидає до рота насіння.
– Саньку, ходи-но сюди, – мовив дід, не обертаючись.
Сашко підійшов.
Дід зиркнув на нього поверх окулярів. Окуляри на дідові виглядали недоладно, як в’язана шапчина на слоні.
– Бач, я сьогодні трохи скипів. День паскудний. Паскудний… еге ж. Ти тут ні до чого, та й іграшки твої… – він махнув рукою, наче й говорити не було про що. – Справа не в іграшках. Ти поки цього не розумієш… колись, може, втямиш.
Сашко тихцем зітхнув: почалося.