Словом, наші опоненти вміють лаятись (див. № 5 "Плужанина")… шкода тільки, що їхня лайка гола й порожня і нас зовсім не переконує.
Але з чого ж вони виходять, коли обвинувачують нас у формалізмі: знову ж таки з заялозеної демагогії чи з нерозуміння цього терміну?
Проте обидва припущення "кращі": коли ми маємо справу з першим, то їм це не робить честі, коли ж справа йде про друге… то й це їм не робить честі.
Отже, треба зробити таку середню: — чули, що єсть якийсь формалізм, що він визначає якусь ідеалістичну школу, що його сповідають якісь "опоязівці", що ці якісь "опоязівці", так би мовити, комусь "в опозиції". І ще чули, що "олімпійці" (до речі, велике досягнення: тов. Пилипенко взяв, нарешті, "олімпійців" у лапки) дуже-таки напирають на художній бік справи. Отже, чому ж їх не назвати формалістами, тим паче, що й вони кричать: "нет литературы!"
Ідеолог масовізму так і пише:
— "Колись із формалістами в поезії (а тут Хвильовий виступає саме як формаліст) бився добре тов. Троцький".
Що Троцький "добре бився з формалістами" — це так. Але при чому тут Хвильовий? Де він висловлював свої погляди на формалізм? Коли це було, дозвольте спитати.
— Як "коли це було"? А "романтика вітаїзму"? Хіба це не формалізм? Хіба це не ідеалізм? Хіба це, нарешті, не… зеровщина (наш лідер тоді ще не читав Зерова)?
І тов. Пилипенко обгрунтовує:
— Так, мовляв, "кожен клас і його мистецтво проходять певний цикл розвитку: народження, занепад і смерть. "Замкнене коло". Але клас трудящих не матиме смерті. Пролетарське мистецтво зміниться мистецтвом безкласової доби не внаслідок революції, а органічним шляхом. Отже, тут "замкненого кола" немає, і не всі, значить, закони буржуазного мистецтва стосуються і мистецтва пролетарського. Хвильовий ідеалізує мистецтво, ставить його понад класовою боротьбою"… він забув про… матеріалістичний світогляд і натомість ставить "вітаїзм".
Отже, покличемо як експерта здорову логіку й вияснимо, що ж по суті є ця тирада.
Ми вже не зупиняємось на "трудящих". Бо і справді: кого під цим словечком можуть зрозуміти люди? Ми знаємо різних трудящих: трудиться пролетаріат, але трудиться і багато іншого народу. Для селянської газети таке слово підходить, але для мистецької теорії — навряд.
Не зупиняємось ми й на такій цікавій формулі: "трудящі не матимуть смерті". Бо й справді: це ж з теоретичного боку цілковитий нонсенс.
Нас цікавить інший бік справи, а не ці незначні, хоч і характерні ляпсуси.
Тов. Пилипенко, очевидно, довго "ламав" голову над нашою "романтикою вітаїзму". Очевидно, не одну годину шукав у ній ідеалізму і збочення від матеріалістичного світогляду. Але що ж він із себе видавив?
Не що інше, як ту ж саму демагогію, що нею він форсить уже кілька місяців.
І справді, навівши уривок з нашої брошури:
— "Пролетарське мистецтво пройде етапи романтизму, реалізму і т. д. Це замкнене коло законів художнього розвитку", — він тут же подає такого коментарія:
— "Правда сплутана з брехнею. Кожен клас проходить цикл розвитку: народження, розквіт, занепад, смерть. "Замкнене коло". Але клас трудящих не матиме смерті".
Ми просимо читача вдуматись у ці дві цитати і сказати нам по щирості: чи можна так поводитись зі своїм опонентом, як поводиться тов. Пилипенко, і чи не високомірно він ставився до своєї аудиторії: мовляв, все одно не втямлять?
Ми говоримо про закони художнього розвитку, а Пилипенко — про закони існування мистецтва в узькому значенні цих слів.
Ми говоримо про романтизм, реалізм, а Пилипенко про народження, розквіт, занепад та смерть.
Як бачите, наше "замкнене коло" нічого не має спільного з його "замкненим колом". Як бачите, це просто некрасиве поводження з матеріалом. Як бачите, це просто ставка на "дурачка".
Отже, оскільки ми ніде не говорили ні про "народження", ні про "смерть", остільки ми не могли сказати й що "пролетарське мистецтво зміниться мистецтвом безкласової доби внаслідок революції". Все це продукт гарячої фантазії тов. Пилипенка.
Що буде через якусь тисячу років із мистецтвом — ми не знаємо й нас це зовсім не цікавить.
Ми говоримо про період переходової доби й говоримо, що мистецтво цього періоду підлягає тим же законам розвитку, що й буржуазне. Які це закони — ми вже сказали вище.
В тій же статті Троцького, що з неї цитує наш опонент, сказано так:
— "Художня творчість є завжди складна перелицьовка старих форм під впливом нових товчків".
Що це значить? Чи не те ж саме, що кажемо й ми? Наші "романтизм", реалізм і т. д. і є ця "складна перелицьовка". Отже, треба було б тов. Пилипенкові, замість демагогувати й накидати нам "розквіт, занепад і смерть", уважніш читати того автора, з якого він береться цитувати. Намагаючись обвинуватити нас в ухилі від матеріалістичного світогляду, наш опонент тут же показує свої слабкі сторони. Цікаво спостерігати, як голова "Плугу" борсається в матеріалі. Більш вдячної ролі, як заперечувати "напищеного" Хвильового, що вбогість свою весь час ховає за красиві фрази та календарні афоризми, — і придумати важко. А от піди ж, і ця роль не під силу.
Бо і справді: як ми подали "романтику вітаїзму"? — Як антитезу до мистецького ліквідаторства. Невже треба надавати так багато значення тому, що "вітаїзм" звучить так, як "біологічний віталізм"? Недарма ж ми, щоби не наводити на гріх своїх супротивників, свідомо зробили помилку, викинувши "л". Не так давно "пресловутий" Шпенглер робив спростовання: в його поняття "релятивізму" втискували зовсім інший зміст, ніж той, що його він мав на увазі. Наш сьогоднішній реалізм, зі слів Воровського, можна майже ототожнювати з матеріалізмом.
А хіба Августин Блаженний, цей типовий ідеаліст, не називався у свій час реалістом? Справа ж не в назві, а що під цією назвою ховається. Звичайно, Кант був формалістом, звичайно, Шкловський проповідує ідеалізм. Але при чому тут ми? Де, в чому наша теорія подібна до біологічного віталізму, що, як відомо, "фетишизує окремі сторони процесу"? Відкіля це видно, що ми, як іоніти, кажемо: "в начале бе слово"?
Один той факт, що ми не мислимо в класовому суспільстві безкласового мистецтва, розбиває всі наклепи на нас у формалізмі. Треба ж все-таки відповідати за свої слова, навіть тоді, коли їх висловлює і "масовий" критик. Тим більше це треба сказати про Пилипенка як ідеолога масовізму. Варто було йому кинути дві-три фрази, як уже його безталанні учні підхопили: