Той сам прихильник татарських людей, і ,,все-нації", соціаліст Григоріїв-Наш, пише – "чия земля, того й держава. Тому – (під час революції 1917 р. – Д.Д.) – українські народні маси йшли не за гуртком консерваторів, що бундючно звали себе "самостійниками"..., а йшли за соціалістами". Тому "не цікавилися тим, хто буде на Україні королем – українець, москаль, чи німець – а цікавились тим, кому буде належати земля, фабрики і тому подібне".73) Ці слова соціалістичного "вченого", зраджують світогляд найтемнішого неписьменного мужика, в найбільш культурно занедбанім селі! І вони є типовими для наших інтелігентських плебеїв! Де ж могли ті "свинопаси", як їх духовних предків звав Шевченко, тямити, що "не чия земля, того держава", а навпаки, як це показали хоч би більшовики! Де ж могли ті "свинопаси" тямити, що питання "чия земля" саме залежало від того, чи на Україні сидів "король", взагалі свій володар, чи московський губернатор! Де ж могли прихильники "все-нації" і противники "шовінізму" тямити, що питання "чия буде земля" в Україні, багато у чому залежало саме від того, чи тим "королем", чи "губернатором" в Києві буде "українець, москаль, чи німець"! Їх космополітична душа приймала навіть татарів в історії і більшовиків в сучасності – аби дали трудящому народові "землю", хоч би потім її – мали й відібрати.
В цьому повному недооцінюванні політичного моменту – лежить типова риса фелахів! Черкасенко лаяв оборонців старої України, козаків, за те, що даремно "широке море крови розілляли" для глупої химери, замість "довгий спис" перекувати "на рало хлібороба" і якою ж є відмінною від цієї фелахської, філософія нашого минулого, щодо цієї преважної справи! В 1111 році "вложи Бог Володимиру в серце и нача глаголати брату своєму Святополку, понужая єго на погания на весну". Але Святополк був противник імперіалізму і щирий оборонець трудящого люду. А з ним і його дружина, яка й відповіла: "Не время нині погубити смерьди от рольи". Володимир хотів "промислити о Руськой земли", а Святополк – все думав про трудящий народ. "И рече Володимир: "Како я хочю молвити, а на мя хотять молвити твоя дружина и моя рекуще: хощеть погубити смерди и рольно смердом. Но се дивно мя, брате, оже смердов жалуєте и их коней, а сего не помишляюще, оже на весну начнеть смерд тот орати лошадью тою и, приїхав половчин, ударить смерда стрілою и поиметь лошадьку й жону его и діти єго и гумно его зажжеть, то о сімь чему не мислите?" И рече вся дружина: "Право во истину тако єсть!" "...и поидоста на половці".74) Бо були це оті прокляті імперіалісти, які "звертали всю причину лихого стану на ворожих сусідів, раді були задирати їх", не драгоманівці, які вірили, що "сусідів як народу і громаду чіпати нічого", а "з демократично-прогресивними елементами в них навіть треба дружити".
Ту саму відвічну проблему, рала і меча ("соціальної" і "політичної" волі), що і князь Володимир, гостро розв'язує один з персонажів драми старих наших часів "Милость Божія". Автор вкладає в уста свого головного героя, Богдана Хмельницького, такі слова у відповідь на привіти:
"Що не ям є спричинником визволення краю,
Но Творець и Содітель Наш
А желізо доброє важте и над злато,
Злато бо потемнієть без него як блато..."
"Что злато и что сребро" – помагало тим, що про ніщо інше, лише про них дбали?
"Велікіє ж богатства желізо побрало!"
А предки? "…з золотих пугаров они не пивали.
О желізі старались, желізо любили
И велику тим себі славу породили.
Оних путем идите, оних подражайте,
Слави ища, богатства ви за ничто майте."
І ніби бачачи козацьких потомків, те "малоросійське дворянство", яке "для лакомства нещасного", за млинки і ставки зробилося "гряззю Москви" – перестерігає:
"Не той славний, котрий многа лічит стада,
Но иже многих врагов своїх шлет до ада,
Сему єдино токмо желізо довлієт."
Хто ж випустить з рук залізо, не довго тішитиметься і "соціальними здобутками":
"Ибо, когда козаки уже обнищають,
То не долго остатки ваші потривают.
Откуду коня или ручницю, откуду
Инний порядок возьмут, аще не оттуда?
А без тих приборов что, мните, по нас будет?"76)
Пророчі слова! Коли "козаки обнищали", то і "смердів" повернули в неволю. Без власного заліза, рало хлібороба – стало ралом раба, про що не думали ні Черкасенко, ні Грушевський.
Прихильники останніх – це були українські "болоховці", це була глупа демагогія! Бо вони з приємністю – як ми вже бачили – топчуть, як вороже "поступу" і "людяності!" наше минуле – і ту "Милость Божію", і велику мудрість князів, козацтво – все, на чому не лежить каїнова печать євнухської мудрості часів "виродження"… Тому українство цих "болоховців" обов’язково знайде "зрозуміння" в чужих, як знайшов Драгоманов, що його визнали ліберали російські і більшовики, як людину, що "відкидала всякі убогі теорії про святість нації" і "самостійницькі тенденції"; як людину, яка "сформувала галицьку соціалістичну свідомість під впливом російської думки"; що, очистивши ідеологічну атмосферу... від "націоналізму та безґрунтовного революційного бунтарства, виразно поставила боротьбу трудящих мас України на соціалістичний та інтернаціональний фронт".77)
Пригадайте собі, як ненавидів Драгоманов Шевченка саме тому, що був він воскресителем наших "реакційних" і "ретроградних" традицій історичних! Передивіться, з яким "архаїчним", не "поступовим" запереченням ставився Шевченко до понять "чужини" і "чужих людей", "чужої землі", "чужого піску", "чужого поля"! Якою домінантною звучить в нього нехіть до "чужих людей",78) нехіть чисто старолітописна, "величківська", а з другої сторони пригадайте сентиментальні базікання Драгоманова про "рідну сестру" у слов'янстві, і ви побачите непроглядне провалля між двома епохами, з яких одної – був довбушем Драгоманов, а воскресителем іншої – Шевченко.
Пригадайте далі злобні зауваги Драгоманова проти "фанатизму" Шевченка, і про те, що "людина цілком не винна в тому, чим вона стала і що робить", що винні "порядки, при яких живе вона". Пригадайте, як докоряв, що "Шевченкові ся нова думка була цілком невідома", бо "він усе по старому судив та карав людей". Пригадайте, як докоряв Шевченкові його "віру якогось пуританця XVII століття"! Пригадайте, як обурювався, що у Шевченка "сім'я, менша громада" мусила "приноситися в жертву" великій громаді Україні! Пригадайте, як обурювався, що у Шевченка бракувало "широких ідей нових часів"! Як обурювався, що можна було "ставити одну породу на стільки висше від інших, як се робив Шевченко" ("Нема на світі України, немає другого Дніпра") – і ви побачите, яке провалля ділило Драгоманова від Шевченка, побачите дві – відгороджені прірвою одна від одної – епохи, які ті люди в собі втілювали: перший – хирляву, інвалідну епоху демократизму і космополітизму, другий – велику епоху нашої старовини, блискучу, свіжу, таку мужську, в порівнянні з миршавими "новими думками" соціалістичної драгоманівщини...