– Змучилася трошки, – відказала вона.
– Ти не хвора, не слаба? – запитав він.
– Ні, просто втомлена.
Вона пішла до вікна і стала там, дивлячись на вулицю. Ґабріель почекав іще хвилинку, а тоді, боячися, що соромливість геть його обезвладнить, сказав раптово:
– До речі, Ґрето!
– Що?
– Знаєш, цей Фредді Меллінс...
– Ну?
– Хоч там що, а він, сердега, таки порядний хлопець, – сказав Ґабріель робленим голосом. Він повернув мені того соверена, що я був йому позичив. Я вже й не сподівався, їй-богу. Шкода тільки, що він водиться з цим Бравном, бо, кажу ж, з натури своєї Фредді непоганий хлопець.
Він аж тремтів од досади. Чому вона така заглиблена в себе? Він не знав, як почати. Може її теж щось муляє на серці? Якби-то вона сама, з власної волі обернулася чи підійшла до нього! Узяти її такою – це було б насильство. Ні, спершу він мусить побачити пристрасть у її очах. Він прагнув опанувати її відчуженість.
– Коли ти був позичив йому того фунта? – запитала вона після павзи.
Ґабріель ледве стримався, щоб не вилаяти на чім світ стоїть п'янюгу Меллінса і його клятий фунт. Він хотів закричати до неї з глибин душі, з силою притягти її до себе й заволодіти нею. Але він сказав:
– А, ще минулого Різдва, коли він відкривав оту крамничку з різдвяними листівками на Генрі-стріт.
Його пойняла така буря гніву й жаги, що він і не почув, як вона відійшла від вікна. Якусь мить вона стояла перед ним, дивлячись на нього дивним поглядом. Тоді раптом встала навшпиньки і, м'яко поклавши руки йому на плечі, поцілувала його.
– Ти такий добрий, Ґабріелю, – сказала вона.
Ґабріель, що весь тремтів од задоволення після її раптового поцілунку та її незвичайних слів, поклав руки на її волосся й почав гладити його, ледь торкаючи пальцями. Недавно вимите, воно було тонке й блискуче. Його серце переповнилося щастям. Вона прийшла до нього сама, якраз тоді, коли він цього так бажав. Мабуть, її думки йшли тою самою стежкою, що й його. Може, вона відчула порив його жаги і стала податливішою. Тепер, коли вона піддалася йому зовсім легко, він сам дивувався, що був такий нерішучий.
Він стояв, обнявши руками її голову. Тоді, кладучи руку їй на стан і пригортаючи її до себе, він запитав лагідно:
– Ґрето, люба, про що ти думаєш?
Вона не відповіла й не дала себе пригорнути. Він знову запитав її з ніжністю:
– Скажи мені, в чому річ, Ґрето. Здається, я здогадуюся, що в тебе на серці. Чи я помиляюся?
Вона зразу не відповідала, а тоді розплакалась і мовила крізь сльози:
– Я думаю про ту пісню, "Дівчина з Ауґріма"
Вона випручалася від нього, побігла до ліжка і, закинувши руки на бильця, заховала лице. Ґабріель на мить застиг від здивування, а тоді подався за нею. Проходячи повз дзеркало, він побачив своє відображення на повний зріст: широкий випуклий пластрон сорочки, лице, вираз якого завжди дивував його, коли він бачив його в дзеркалі, блискотливі окуляри в золоченій оправі. Він зупинився за кілька кроків од неї й запитав:
– А що такого в тій пісні? Чому ти через ню плачеш?
Вона підняла голову з рук і наче дитина витерла очі кулачком. Ґабріель повторив, і його слова пролунали навіть лагідніше, ніж він хотів:
– Чому, Ґрето?
– Я думаю про одну людину, що колись давно співала цю пісню.
– І хто ж це був? – запитав Ґабріель з усмішкою.
– Я познайомилася з ним у Ґелвеї, коли жила там у моєї бабці, – сказала вона.
Усмішка сповзла з Ґабріелевого обличчя. Глухий гнів почав закипати десь у далеких закутах його свідомости, і тихий вогонь жаги почав злостиво розгорятися в його жилах.
– Що, якесь кохання твоєї молодости? – запитав він іронічно.
– Один хлопець, що я з ним приятелювала, – сказала вона. – Його звали Майкл Ф'юрі. Він часто співав цю пісню. Він був дуже хоровитий.
Ґабріель мовчав. Він не хотів, щоб вона подумала, ніби його цікавить отой хоровитий хлопець.
– Він і досі стоїть мені перед очима як живий, – сказала вона за хвилю. – Його очі: такі великі, темні очі! А вираз, який вираз очей був у нього!
– О, то ти була в нього закохана, – сказав Ґабріель.
– Ми ходили з ним разом гуляти, коли я жила в Ґелвеї, – сказала вона.
У Ґабріеля в голові сяйнула думка.
– То може тому ти так хотіла поїхати в Ґелвей разом із тою Іворс? – сказав він холодно.
Вона подивилася на нього й запитала здивовано:
– Чого б це?
Від її погляду Ґабріелеві стало ніяково. Він здвигнув плечима і сказав:
– Звідки я знаю. Може для того, щоб побачитися з ним.
Вона відвела від нього погляд і мовчки перевела очі вздовж променю світла до вікна.
– Він помер, – нарешті сказала вона. – Помер, коли йому було тільки сімнадцять років. Хіба не страшно померти такому молодому?
– А хто він був? – запитав Ґабріель усе ще з іронією.
– Він працював на газовому заводі, – сказала вона.
Ґабріель почувся принижений: тим, що його іронія виявилась недоречною, та й узагалі тим, що вона воскресила в пам'яті цю постать, хлопця з газового заводу. Поки його переповнювали спогади про таємниці їхнього спільного життя, поки він був сповнений радости, ніжности й бажання, вона подумки порівнювала його з іншим. Йому стало до болю соромно за себе самого. Він побачив себе ніби збоку: сміховинна постать, хлопчик на побігеньках у своїх тіток, нервовий, сповнений благими намірами і перечулений дивак, що ораторствує перед неотесами й ідеалізує власні блазенські бажання, жалюгідний дурник, якого він ото бачив у дзеркалі. Він інстинктивно відвернувся від світла, щоб вона не помітила краски сорому, яка залила йому лице.
Він старався витримати тон холодного допиту, та коли заговорив, його голос звучав несміливо й безвиразно.
– То я так розумію, ти була закохана в цього Майкла Ф'юрі? Так, Ґрето? – сказав він.
– Мені було дуже добре з ним разом, – сказала вона.
Її голос був сумний і трохи захриплий. Ґабріель, відчуваючи, що розмова не піде в тому річищі, яке він намітив, погладив її руку і спитав теж сумно:
– А чого він помер такий молодий? Напевно, вибух газу?
– Думаю, він помер заради мене, – сказала вона.
Невиразний жах охопив Ґабріеля від цієї відповіді, так ніби тої миті, коли він був за крок од свого тріюмфу, якась невловима і мстива істота ополчилася на нього, зібравши проти нього сили в своєму химерному світі. Та він зусиллям розуму відігнав од себе ману й не переставав пестити її долоню. Він більше не розпитував її, бо відчував: вона все розкаже сама. Її рука була тепла й волога; жінка не реагувала на його дотик, але він і далі гладив її руку так само, як був гладив першого листа, що одержав од неї того весняного ранку.