— Може, повернемо червінця? — запитав Гнат.
— Можна повернути! — кинув отаман.
— Ні, не треба, — рішуче заперечив Панас. — Хай буде завдатком на те, що ми зустрінемось. Хотілося б ще поговорити.
— У вас своя планида, а у нас своя, мужича. Ми її шукаємо, бо полуда з наших очей спадає поволі.
— Полуда спадає. Так-таки іменно, а очі замилюють нам реформою, — додав натоптуваний, — Під три чорти з тією реформою.
— Їдьте, чоловіче добрий, своєю дорогою. А ми повернемо свої оглоблі до лісу, — владно промовив отаман.
Чоловіки переглядалися між собою, як діти після провини, і розступилися, даючи дорогу.
— Тепер і запалити можна, — отаман відкинув полу подертої свитки, з-під якої виднілися старі оксамитові штани. — Не дивуйтесь з мого одягу. — Витяг з кишені тютюнову калитку, почав набивати люльку. — Це від пана досталося мені. Від пана Ґалаґана! Нас, дворових, пустили на всі чотири вітри, нічого не дали. Тільки свої старі недоноски подарував Ґалаґан, відпускаючи на волю. Скільки латок на штанях, стільки й років минуло, як оголосили волю...
Загорьована дотепність зворушила Панаса. Він підніс Гнатові цигарку.
— Пахучий тютюнець... Фабричний?
— Фабричний, — подав Панас вишитий кисет. — Візьміть собі тютюну.
Гнат насипав у жменю, розглядаючи вишивку на кисеті.
— Гарна вишивка. Мабуть, щедра дівоча рука вишивала?
— Вишивала, — тоскно відповів Панас, приязно дивлячись у збентежені Гнатові очі.
— Чекай, Гнате, — втрутився отаман. — Є і в тебе гожа дівчина. Того червінця віддай їй на дукачик. Коли з щирої руки, то не гоже нести червінця до шинкаря. Там він пірне, і собака не загавкає. Як товариство вважає?
— Так-таки іменно... Хай Гнат віддасть червінця своїй Малані. Може, й заручини справлять.
При згадці про дівчину юнак зітхнув. Його очі повились тихим смутком. Він вдячно звів їх на Панаса.
— На цьому бувайте здорові! Бо вже десь сороки заскрекотали. — Отаман зійшов зі шляху, за ним похилитав хвостом і собака. — Коли ще по той бік яру зустрінете таких, як ми, то гукніть їм: "Гуляй, воля!" Не займуть. Щасти вам у дорозі. До слушного часу! А нашого гасла не забувайте: "Гуляй, воля!"
— До слушного часу! — відповів Панас, сідаючи в бричку. Проїхавши з гони, оглянувся. Чоловіки все ще стояли, дивлячись їм услід. А потім повагом поволокли свої сірі постаті до лісу...
Фурман розповідав різні пригоди, що трапляються на цьому шляху, яким ще в давнину ходили козацькі ватаги, боронячи волю. Розповідь фурмана супроводжувалась журливими звуками, що наче з глибини століть бриніли відгомоном відваги і запеклої борні То вітер, по-осінньому стогнучи, стелився відволоженими стернями край шляху, розчісував коси дрімливої берези, дзвенів бронзолиттям гіллястих дубів.
Панас поринув у роздуми. Увесь час бачив перед собою вразливі Гнатові очі. Коли бричка пішла піщаною дорогою, почав куняти. Нарешті знеміг сон.
Ось наче розкрилася перед ним таємнича брама, за якою вимальовувалась країна, повита туманами. Важкі хмари нависли над нею, лише визирав крайок неба, ледве освітленого сонцем, що десь пірнуло, ніби втомившись змагатися з пітьмою. Мороком крилась земля, поросла бур'янами, жаб'ячою печерицею, колючим терном та плетивом дерези. Десь чувся людський гомін. Ні, то не гомін, а стогін. Наче стогнала земля, стогнали хмари, стогнали обвітрені оселі. Де ж люди? Де жвавий лемент дітвори? Де спів юнацтва? Все наче заснуло, принишкло. Панувала темінь, віковічна подруга ворожнечі, розбрату й хвороби.
На битому негодами шляху замаячила постать людини. Куди вона мандрує? В які краї? Може, шукає світу сонця? Може, несе в своїх грудях іскру, щоб розпалити вогнем, зігріти закуту мороком душу? Щось рідне пізнається в тій постаті. Стривай... Це ж вона. Голубка сизокрила. Куди понесла свою вроду і гордість дівочу? Хотів крикнути, назвати ім'я, заговорити голубливою мовою. Але уста, наче заворожені, не могли вимовити й слова. А постать віддалялась і куталась у непроглядному тумані, доки не щезла зовсім, залишивши терпкий біль у серці...
Ніби виринули з пітьми якісь чоловіки. Почав пізнавати тих, що зустрілися на шляху біля яру. Серед них Гнат. Його сірі очі, заіскрившись, стали ще більшими. В них світилася надія, гордість і гнів. Поглянув у той бік, де виднілися бескеття, яруги. З них, туманами оперезані, випливали села, убогі на щастя, багаті на горе, обшарпані А далі наче виросла з туману тюрма. Велика, незграбна, гартована. Очі юнака таємниче зазирнули крізь грати. Там кишіло повно люду. Млявий вигляд, понурі постаті, брязкіт кайданів, монотонний і невпинний. Одноманітні арештантські халати з бубнами на спині. То печать рабства і ганьби. Чути голоси, як рокіт розбурханої хвилі. Що вони говорять? У тому потоці людського гомону небагато слів: "Хліба, праці, волі!"
Чути інший голос. То наглядач у погонах. Відгодована пика бубонить, наче в порожнє барило: "Скудова ви, голодранці?" — "Ми тутешні, з рідних нив, гаїв, тихих плес..." Люди простягають руки, кулаки. Рокіт повзе разом із навислими хмарами, що огортають тюрму, купчаться, передгрозово обіймаються. Очі юнака наливаються кров'ю. Чути десь, ніби з хмари, голос:
Душе моя убогая,
Чого марне плачеш,
Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,
Хіба ти не чуєш людського плачу?..
Десь вирвався плач жінок, дітей. Благальний і грізний, Сірі Гнатові очі дедалі більше й більше наливаються гнівом.
— Бачиш, паничу подорожній? — запитує.
— Бачу...
— Чуєш, паничу подорожній?
— Чую...
— Допомагати їм треба...
— Добре, візьми й другого червінця.
— Це не поможе... Руку давай!
— Візьми!
— Понесімо їм правду! Ходімо до них! Чуєш, паничу? Кліпнув очима. Фурман гукає:
— Чуєш, паничу? Прокидайся! Недалеко до Гадяча.
— Снилось мені.. Приснився один з тих, що зустрілися біля яру.
— Хай їм грець! Не треба, щоб такі лихі люди снилися.
— Ні, хай сняться, хай сняться, — промовив Панас, зводячись у бричці.
Заніміле безмежжя перетинав далекий обрій, де вимальовувались обриси поміщицького палацу. Здавалося, то якийсь привид постав перед очима, заступаючи собою все почуте й побачене під час подорожі. Далеко за палацом плакало муроване небо над бідняцькими оселями й кружляло хрипке гайвороння, розносячи від хати до хати обвітрену печаль.