— Хотів би зустрітися з Гладким. Чув про нього. Де його знайти? — запитав Лисенко. В його поставі, у спокійному виразі обличчя відчувалася твердість, уміння володіти собою і викликати до себе повагу.
— Це, Миколо Віталійовичу, важко зараз здійснити. Він мандрує всюди, як жебрак, і грає на скрипці, — гірко посміхнувся Єдлічка. — Шинків у нас багато. Невідомо, біля якого може сьогодні зупинитися.
— Ми всі зараз подібні на жебраків. По-жебрацькому благаємо в уряду полегшень, дозволів на культурну роботу, — флегматичне додав і випростав рослу постать Василенко, поводячи навколо своїми темними очима, що гостро зорили з-під густих чорних брів.
— Твій чудовий нарис про Опішню теж не хочуть друкувати, — посміхнувся Панас Якович. — Виходить, що й етнографія небезпечна...
— Етнографія може бути революційною, коли до неї додати вогню, — перемагав свою флегматичність Василенко.
— Є чутки, що граф Лоріс-Меліков, який має надзвичайні повноваження від государя по наведенню порядку в імперії, створив комісію, в якій розглядається й справа перегляду деяких цензурних положень. Це мене не обходить як юриста, — зауважив Дмитріїв. — Обіцянки нового правителя, може, виллються в якусь державну мудрість.
— Мудрість не мириться з багатослів'ям, — поважно додав Єдлічка. — Для мене, де слова, там має бути пісня, музика.
— Алоїзе Вячеславовичу! — звівся Лисенко. — У київському гуртку ми вигадали одну злободенну колективну пісню. Зачинай, Михайле Петровичу!
— Це ми з нагоди того, що після вибуху в царському палаці на початку року через тиждень було створено на чолі з графом Лоріс-Меліковим "Верховную распорядительную комиссию по охранению государственного порядка и общественного спокойствия". Слідом за цим ліквідовано горезвісний Третє відділення канцелярії його імператорської величності, а непохитного у своїх монархічних поглядах Побєдоносцева наставлено обер-прокурором синоду, — Старицький ступив кілька кроків і затяг на церковний глас:
Третьому відділенню, вічная па-а-м'ять!
Хором присутні підхопили:
Вічная пам'ять!
Ві-і-і-чна-а-я па-а-м'ять...
Старицький, змінивши мотив, продовжував церковний глас:
Да возродіся розпорядча комісія...
Лоріс-Мелікову алілуя!
Хор підхопив:
Алілуя, алілуя,
Алілуя а-а-лі-і-луя!
Старицький продовжував:
Побєдоносцеву многі літа.
Творити беззаконія на многі літаї
Микола Лисенко диригує:
Многая літа, мно-о-гая лі-та-а!
Мороком повита Многая лі-і-та!
— Чудовий хор! Чудові співи, — захоплювався Єдлічка.
— Не з добра співаємо, — перейшов на серйозний тон Старицький. — Почався режим, як кажуть, "вовчих зубів і лисячого хвоста".
— То треба ловити того хвоста. Може, дозволять наш друк, — втрутився Василенко.
— Лоріс-Меліков намагається показати себе лібералом, щоб заспокоїти збуджену країну, — пояснював Старицький.
— Дуже небезпечний лібералізм, коли його проголошують реакціонери.
— Коли собака виє на луну, то він підбирає свій хвіст, щоб хто не наступив на нього.
— Гірка наша правда. А де дітися? Треба нам об'єднати розпорошені, розгромлені реакцією уламки групових об'єднань. Це тяжка справа, бо вся енергія правителів повернута на осягнення охранкою життя в країні. Треба нам діяти, незважаючи на заборони, утиски. Маємо обов'язково добитися видання свого журналу або принаймні альманаху, — Старицький запитливо поглянув на Мирного.
— Коли живе слово конфліктує з урядовим тупоумством, то його потрійно треба ширити. Історія оцінить те слово і збереже для нащадків. Я радий, що з метою підготовки видання журналу ви прибули до нашої скромної Полтави.
— Покладаємо надії на твою, Панасе, участь у виданні. Є думка назвати це видання "Радою". Віримо, що незабаром доб'ємося перегляду ганебного указу про заборону друку. Передова інтелігенція Росії підтримує нас.
— Все, що залежить від нас, будемо робити, — відповів Мирний. — Обіцяю написане, або, вірніше сказати, вистраждане, передати до нового видання. Тяжкий досвід організації видавничої справи Іваном Франком у Галичині зобов'язує...
— Правильно, друже, — Старицький обняв Мирного. — Бачу, що недаремно прибули ми до Полтави.
— Прибули вчасно. У розмові з вами можна відвести душу, почути живе слово. Хотілося б ще почути від вас, Михайле Петровичу, якогось нового вірша...
— Коли є бажання, то я зачитаю вірш, написаний у тяжкі дні гонитви, коли мав намір навіть залишити рідний край.
— Просимо...
Старицький звівся, пройшовся по кімнаті, розправив свої розкішні вуса. Полилась римована мова. Читець від строфи до строфи проймався пафосом:
Як я люблю безрадісно тебе,
Народе мій, убожеством прибитий,
Знеможений і темністю сповитий...
Разом з ритмами поезії билося в один такт і його зворушене серце.
І ось тепер та змучена любов
Мене жене в далеку чужину...
Єдлічка звівся, підійшов до Лисенка.
— Ось я приніс нові зошити нот. Хочу познайомити вас, Миколо Віталійовичу.
— Ваші композиторські обробки народних мотивів, Алоїзе Вячеславовичу, мені відомі. Хотілося б почути, як звучать записані тут. Шкода, що нема на чому грати.
— У сусідній кімнаті, де живе моя колишня курсистка, є фортепіано. Я попрошу дозволу завітати туди, — Єдлічка вийшов і швидко повернувся. — Прошу друзів завітати в кімнату Анни Осипівни Адешелідзе. Це симпатична, гостинна особа. Вони там з подругою. Теж моя слухачка. Обидві закінчили Полтавський жіночий шляхетний інститут. Добре грають на фортепіано.
— Отже, наші збори законспіруємо присутністю панночок...
У просторій кімнаті, добре обставленій, гостей зустріли дві панночки. Обидві скромно, але елегантно зодягнуті, привітні, дуже чемні.
Подаючи руку, Анна Осипівна примружувала свої великі чорні очі.
— А це моя подруга Олександра Михайлівна Шейдеман, — показала на подругу.
Русява, з напрочуд світлими очима дівчина років вісімнадцяти посміхнулася, граційно подаючи руку гостям.
Панаса Яковича вразило відкрите, добре і разом з тим гордовите обличчя дівчини. Потискуючи її невеличку руку, він помітив, що вона ніби приховувала густими віями світло своїх очей.
— Прошу гостей сідати, — запросила Анна Осипівна.
— Анно Осипівно, Олександре Михайлівно, прошу не відмовити зіграти деякі речі.