У зв'язку з процесом над студентами Франком, Павликом та іншими повість "Лихі люди" набула злободенності. Молодь бачила в ній відгуки тих хвилювань, що їх викликали герої роману Чернишевського "Что делать?". Це гостро відчувалося в зв'язку з процесом 193-х учасників таємних організацій. Ширились чутки про способи організувати втечу Чернишевського з Вілюйська. Нова фаланга революційної молоді поповнювала каторгу в Сибіру.
Саме в цей час готувалось у Женеві видання роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Насамперед його з захопленням прочитав Михайло Павлик. Драгоманов занадто був переобтяжений своїми публіцистичними виступами. Він друкує в Женеві брошуру французькою мовою "Українська література, заборонена в Росії", яку подав через свого друга І. Тургенєва на міжнародний літературний конгрес у Парижі. Треба було в ній розповісти, що є велика література багатомільйонного народу. Література і мова, заборонені указом російського імператора та переслідувані зграєю жандармів і чиновників.
У зв'язку з політичними процесами в Росії коло емігрантів у Женеві з кожним місяцем збільшувалося. Цьому сприяв і розкол, що стався 1879 року на Воронезькому з'їзді народників. Прибувають сюди і представники "Чорного переділу" та "Народної волі".
Драгоманов разом зі своїми друзями зустрів прибулого в Женеву Сергія Михайловича Кравчинського. Вітаючи його, Михайло Петрович говорив:
— Дозвольте потиснути вашу мужню руку. — Цим натякав на вбивство ним шефа жандармів Мезенцева. — Горджусь таким земляком.
Кравчинський посміхнувся. В його суворому погляді світилася добрість і вольова сила. Високий лоб під буйною шевелюрою, худорляве обличчя з дугасто розгонистими бровами надавали вигляду сміливої й рішучої людини. З першої зустрічі у Драгоманова з'явилась приязнь до Кравчинського.
Подальші зустрічі й листування з ним набули ділового, дружнього змісту. Сергій Михайлович знайомив його зі своїми нарисами, які готував до друку в книзі "Підпільна Росія". В свою чергу Драгоманов познайомив Кравчинського з рукописом роману Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"
— Друкувати треба цей роман. Велике діло зробите, — радив Кравчинський. Він зацікавився особою Панаса Мирного і просив передати вітання йому та землякам.
Роман став предметом розмов у колах політичних емігрантів. Вони почали цікавитись й іншими творами Панаса Мирного, вважаючи його своїм однодумцем.
Підтриманий представниками політичної еміграції, Драгоманов видав роман, на титульній сторінці якого значилося:
"ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ?
Роман з народного життя
П. Мирного та І. Білика
Женева. 1880"
Драгоманов додержав свого слова перед друзями. Хай гримлять по світу слова, викресані з бурі.
Видання роману збіглося з іншими подіями в діяльності Драгоманова. Якось до нього завітав Кравчинський з прибулим посланцем з Росії від Желябова. Посланець передав листа. Михайло Петрович розкрив пакет, почав читати:
"Понедельник, 12 мая 1880 г.
Многоуважаемый Михаил Петрович!
Два раза пришлось нам встретиться, теперь приходится писать, и все при обстоятельствах крайне своеобразных. Помню первую встречу в 1873 г. в Киеве на квартире Р. й 3. Сидит кучка старых-престарых нигилистов за сапожным столом, сосредоточенно изучая ремесло. То знамение "движения в народ" для жизни честной, трудовой... Программа журнала "Вперед" прочтена и признана за желательное. "Но какова-то действительность?" — спрашивал себя каждый и спешил погрузиться в неведомое народное море. Да, славное было время!.. Наступила зима 1875—1876 г. Тюрьмы переполнены народом; сотни жизней перебиты; но движение не унялось; только прием борьбы переменился, и на сцену пропаганды научного социализма, умудренные опытом, выдвинули бойцы на первый план агитацию словом и делом на почве народных требований. В то же время всколыхнулась украинская громада и, верная своему основному принципу народолюбства, замыслила целый ряд предприятий на пользу родной Украины. В зту зиму Вы приехали в Одессу для сборов на "Громаду", и мы повидались с Вами вторично..."
Читаючи, Драгоманов хитав схвально головою. Пригадувалися зустрічі, розмови, наповнені сподіванками. Ніби живим поставав молодий Желябов. Чорне густе волосся, борода й вуси обрамлювали рівний ніс, на переніссі близько збігаються брови. В очах твердість і духовна міць.
У довгому листі викладалась програма "Народной воли", а далі:
"Еще одна просьба к Вам, Михаил Петрович. Не согласитесь ли Вы быть хранителем нашего архива? Материал там весьма ценный для истории современного движения... Узнавать нас (редакцию "Н.В.") по паролю, зашифрованному ниже ключом, Вам известным..."
— Спасибі за довір'я... Спасибі, — роздумуючи, говорив Драгоманов, поглядав то на Кравчинського, то на посланця. — Спасибі... Все зважу і дам відповідь. А зараз прошу передати ось за цією адресою в Києві новий роман. Передайте й Желябову роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Він же читає українською мовою?..
— Читає і захоплюється, — підтвердив Кравчинський.
Після цієї зустрічі Драгоманов інтенсивніше почав листуватися зі своїми знайомими, поширюючи женевські видання.
Та ось дійшла звістка про вбивство 1 березня 1881 року царя Олександра II. Стало відомо, що напередодні цього вбивства було заарештовано головного організатора Желябова, а потім повішено разом з чотирма народовольцями, що здійснювали вирок виконавчого комітету "Народної волі".
Драгоманова непокоїло те, що він не дав належної відповіді на послання Желябова. "Чи може залишитись таке послання без відповіді? А що скаже історія?" — роздумував і шукав ради. З такими думками щоденно вранці ходив берегом тихого Женевського озера. Під пахвою, як завжди, ніс кілька книг. Далеко линув зором, де підпирали прозоре небо сиві Альпи, ніби оберігали спокій чарівного озера, берегами якого колись виношував сміливі думки Жан-Жак Руссо. Пригадував свою мандрівку через Карпати, коли гостив у Юрія Федьковича і разом з ним милувався красою Черемошу. Там легендами про Довбуша повиті гори теж підпирають просторе небо.
Сам не помітив, як опинився біля дівчаток, що на березі тихоплинної Рони продавали квіти. Одна з них тримала в руці найскромніший букет — жмуток ромену. Ніби з рідного краю хтось надіслав цей дар природи. Підійшов купити квіти. Але не встиг. Якийсь громадянин у білому капелюсі й світло-сірому костюмі вже тримав жмуток і платив дівчині гроші. Покупець квітів пильно глянув на Михайла Петровича. Погляд його пронизливих очей, що зосереджено дивились з-під довгих, трохи розкосих брів, вражав добрістю.