— А ці дарую вам, хлопці.
В Андрія та Олеся від хвилювання почервоніли вуха. На таку щедрість Микити вони не сподівалися. Олесь насилу видавив із себе:
— Ми самі зробимо.
— У мене є дощечки і цвяхи,— пробелькотів Андрій.
— Беріть, беріть,— щиро усміхався Микита.— Я он бабі Мотрі повісив шпаківню на грушу і Оленці подарував.
— Це ж Оленка і розповіла нам,— сказав Олесь.
— Беріть шпаківні та підемо чіпляти у ваших садах,— запропонував Микита.
— Візьмемо, Олесю?— це Андрій.
— Візьмемо, бо ми так не зробимо,— це Олесь. Олесева похвала викликала в Микити буйну радість.
Йому захотілося зняти ще дві шпаківні і подарувати хлопцям. Коли ж він цю думку висловив уголос, то Андрій запротестував:
— Що ні, Микитко, хай висять. Гарно ж як!
Вулицями села йшли хлопці і на плечах несли пташині хатинки, а Микита — дві пари лиж. Вже біля Олесевого обійстя їм зустрівся дядько Іван і по-змовницьки підморгнув Микиті, а вголос запитав:
— Чи скоро прийдеш у гості?
— Прийду не в гості, дядьку Іване, а працювати,—
відповів Микита.— Ще й своїх друзів приведу.
— Приходьте, колгоспний сад великий, то й шпаківень треба багато.
Чи не вперше у своєму житті Микита був по-справжньому щасливий.
* * *
Таки дотримав Микита слова, яке дав дядькові Івану. Шість хлопців у колгоспній майстерні виготовили вісімнадцять шпаківень. І коли у перший день весняних канікул третьокласники справили свято птахів у колгоспному саду (а Микита із яблунь зняв аж п'ять шпаківень і передав учням для загального добра), то про це заговорили не тільки у школі, а навіть передали по сільському радіомовленню.
Ім'я Микити не сходило з уст школярів і односельчан. Особливо старалася баба Мотря. Вже котрий раз розповідала жінкам, яка оказія трапилася, коли побачила хлопця на груші.
У селі на кількох хатах з давніх-давен щороку селилися бузьки. Люди любили їх, всіляко оберігали. А щоб діти не розорювали лелечачих гнізд, то діди і баби внукам втовкмачували, що коли котрий-небудь хлопчисько скривдить птахів, то вони спалять хату. Принесуть у дзьобі тліючу головешку із забутого байдужими людьми вогнища і кинуть на будинок.
Недалеко від Андрійового обійстя дядько Митрофан спорудив нову хату, а стару розібрав і лелечаче гніздо скинув і спалив разом із сміттям. Андрія це так схвилювало, що він, покликавши Микиту, прибіг до Олеся. Хлопці стояли серед подвір'я і думали, як допомогти лелекам.
Скоро бузьки прилетять із теплих країв, а де будуть жити?— запитав Андрій хлопців, ніби ті могли знати, де ж мають тепер оселитися птахи.
— Може, піти до дядька Митрофана і попросити його знову влаштувати гніздо на хаті?— якось невпевнено запропонував Олесь.
— Давайте влаштуємо гніздо бузькам на дереві,— сказав Микита.— Я бачив такі гнізда коло дороги, коли торік їздив з батьком до міста Вінниці.
— А де ж візьмемо дерево?—запитав Андрій. Олесь почухав для чогось носа, ніби шукав там відповідь на Андрісве питання, і порадив:
— Підемо до дядька Митрофана. Його лелеки, то хай і він про них потурбується. Йдемо?
Скоро друзі опинилися на подвір'ї дядька Митрофана. Той здивовано зиркнув на дітей, чемно відповів на привітання і запитав:
— Ви до мене?
— Так, дядьку Митрофане,— відповів за всіх Андрій.— Ми хотіли запитати: а де житимуть лелеки, коли повернуться з вирію?
— Ох-хо-хо-хо! Ох-хо-хо-хо! — зареготав на все подвір'я здоровенний, червонощокий дядько з посивілими скронями, аж з голови злетів засмальцьований картуз, відкривши лисину на всю голову.— Ну й насміпіили!
— Ми серйозно,— спохмурнів Микита.
— Якщо ви серйозно, то я серйозно і відповідаю: як прилетять бузьки, то й полетять собі інше місце шукати. Досить з мене такої рідні.
— І не боїтеся, що лелеки хату спалять?— запитав Олесь.
— Шифер не спалять,— байдуже сказав дядько.— У вас все?
— Дядьку Митрофане,— звернувся Андрій до чоловіка.— Дозвольте на отому ясені гніздо лелекам влаштувати?
— Це ж навіщо?
— Так лелеки додому спішать аж десь із далекої Африки,— схвильовано сказав Олесь.— Десятки тисяч кілометрів летять і тільки й думають про вашу хату, шукають її по всьому білому світу, бо ж це їхня рідна домівка. Невже ви пожалієте отого ясеня для справжніх своїх родичів і друзів — лелек? Дядечку Митрофане?!
Олесь говорив так пристрасно і так переконливо, що у дядька потеплішали очі. І він здався:
— А хто ж те гніздо висадить на ясеня?
— Ми!— хором відгукнулися хлопці.
— І де ви на мою біду взялися?— почухав потилицю чоловік.— Тут роботи непочатий край, та ще й ці пуцьвірінки завдають мороки.
— Ми самі все зробимо, дядьку,— запевнив Микита.
— А колесо від воза де взяти?— запитав чоловік.— Без нього нічого не вийде.
— Колесо зараз буде!— впевнено сказав Микита і до хлопців:— Гайда до мого батька у майстерню!
Як з'явилися діти на обійсті, так і зникли. Дядько Митрофан аж засміявся, щиро й добродушно:
— Ну й спритні, дияволята.
І, не гаючи часу, чоловік взяв пилу, драбину і пішов до високого ясеня, який ріс неподалік хліва. Ще не встиг він зрізати сухий верх, як хлопці прикотили старе колесо від воза. З ними прийшов і дядько Іван.
Через якусь годину чоловіки приладнали на дереві колесо, переплели шпиці вербовими гілками, накидали туди сухого хмизу — і гніздо для бузьків було готове.
Прощаючись з дітьми, дядько Митрофан, насунув картуза на очі і почав виправдовуватися:
— Ви думаєте, що я не журився, де житимуть бузьки? Та все за роботою руки не доходили. Ще й не додумався, що гніздо можна влаштувати на дереві. Дякую вам, хлопці, за науку і допомогу. Від усієї сім'ї дякую.
А дядько Іван кожному потиснув руку, як дорослому, і напівсерйозно, напівжартома:
— Не забувайте, що для доброго діла — я четвертий.
* * *
Березневе сонце змітало сніги із землі так завзято, що вулицями села заспівали гомінкі ручаї, а над почорнілими горбами полів задзвонили у срібні дзвоники жайвори.
Вже шпаки заселили виготовлені для них будиночки і щоранку радісним свистом зустрічали ласкаві промені сонця. А вдень птахи чорними грудочками розкочувалися по городах, садках і полях, вишукуючи їжу на ще мокрій від недавнього снігу землі.
Не раз розповідав Микита однокласникам, як втішилася баба Мотря, коли побачила на своїй груші шпака (але й словом не обмовився, як стара зустріла його появу на дереві).