У куцому сірому піджаку він збивав батіжком кропиву і будяки, що вже розкошували під плотами вздовж вулиці, а тим часом коза сперлася на пліт і обскубувала молоденьке листя з невисокого ясена.
— Що ти робиш, Венеро?!— гукнув Андрій, відганяючи тварину від дерева.
Олесь, що якраз нагодився, засміявся:
— Вона ближче до неба пнеться, бо її тезка десь там крутиться.
— А твоя Ракета суне, наче динозавр.
— Це що таке? — запитав Олесь.
— Книжки треба читати, то й довідаєшся.
— Наче я не читаю.
— Такі тварини колись водилися на землі. Більші за слонів. Он як.
— То й що? Зате у мене журавленя вилупилося,— з гордістю сказав Олесь.
— Невже?
— Правда.
— Яке ж воно?
— Чудернацьке таке, довгоноге. І пищить.
— Давай поженемо на долину,— запропонував Андрій.— Там і жаб наловимо твоєму журавленяті.
— Хіба такий маленький їстиме жаб? — недовірливо запитав Олесь.
— А ти як думав?— впевнено відповів Андрій.— Жаби для журавлів та лелек — то найперша їжа. Як манна каша для малюків.
— Ти звідки знаєш?
— У книжці читав.
Книжки для Олеся були незаперечним авторитетом. І хлопці погнали корову і козу до невеликої річки, що петляла по неширокій заболоченій долині.
Ледь сонце повернуло до заходу, як Олесь був уже вдома. З ним прийшов Андрій, тримаючи зав'язану майку, в якій щось вовтузилося.
— Ти чого так рано пригнав корову?— здивувалася
мати.
— Хіба це рано?—буркнув хлопець.— Он сонце
покотилося за дядькову смереку. То вже й ніч скоро.
— Де ти пас Лиску, що в неї боки позлипалися?
— Вона ще води не пила,— заспокоїв матір Олесь.—
А коли нап'ється, то побачите, у Ракети боки роздадуться. Як бочка буде. Вона така в нас.
— Жени вже її до хліва.
— Мамо, журавлик живий?
— Живий, живий твій журавлик,— сказала жінка, беручи відра і коромисло.— Там такий непосидючий, два рази з ящика вискакував.
— Тітонько, можна на журавлика подивитися?— несміливо попросив Андрій.
— А чого ж не можна? Тільки не задушіть. Хлопці побігли до хати. Поки Олесь обережно виймав
з ящика журавлика, Андрій, кинувши свою ношу на підлогу, розв'язав майку і витягнув за ногу велику зелену жабу.
— їж, маленький, їж,— підніс Андрій квакавку пташеняті до дзьоба.
Але журавель тільки хитав дзьобатою головою.
— Ось бачиш, він не їсть жаб,— промовив Олесь.— Даремно старалися. Відмовляється від манної каші.
— Повинен їсти. Я йому зараз меншу витягну. Андрій кинув жабу на підлогу і знов схилився над
вузлом.
У цей час до хати ввійшла мати. Біля порога вона наступила босою ногою на жабу і злякано скрикнула:
— Ой, що це?!
З несподіванки Андрій випустив з рук майку, а Олесь пригорнув журавлика до грудей.
— Чи ви при розумі?— позадкувала жінка до дверей, бо по всій підлозі вже плигали зелені плескаті жаби.
— Це для журавлика,— виправдувався Олесь.
— Жаби не кусаються,— запевняв Андрій.— Вчителька казала, що вони корисні, бо комарів і мух ловлять.
— Ось що, хлопці,— отямившись, промовила мати.— Через хвилину щоб і вас, і жодної скакелюхи в хаті не було.
Андрій кинувся ловити жаб, але вони вже порозлазилися по кутках і хтозна-де ділися. Тільки одна дурненька чогось дерлася на стіну: мабуть, вирішила, що потрапила в яму.
— Через твоїх крякавок мені сьогодні буде,— буркнув Олесь.
— А твоїх тут нема?— огризнувся Андрій.— Разом ловили.
— Навіщо ти висипав їх на підлогу?
— Самі повилазили.
— Бо не треба гав ловити.
— Якщо ти такий розумний, то лови жаб сам!— образився Андрій, кинув майку серед хати і швидко вийшов, навіть не попрощавшись.
Олесь обережно опустив журавля в ящик і почав ловити і викидати квакавок через відчинене вікно.
А журавель ріс, вбирався в пір'я. Поки він був малий, вчителька біології Валентина Михайлівна кілька разів заходила, розказувала, як його доглядати, чим годувати. Назвав Олесь свого вихованця Журавкою. Вранці, коли хлопець ще спав, птах заходив з сіней до кімнати і курликав йому над головою. Якщо той не хотів вставати, то журавель своїм довгим дзьобом смикав ковдру. Хлопець уже знав, що в такому випадку негайно треба вставати, коли не хочеш мати синців на тілі. А ще полюбляв Журавка скубати Олеся за біляву чуприну.
Хлопець вмивався, а птах підходив до відра, опускав туди рудувату голову і бризкав водою на своє сіре пір'я.
Снідали разом: Олесь — за столом, а журавель — поруч, на підлозі, з глибокої каструлі.
Так було кожного дня...
Потім вони йшли вулицею: попереду — корова Ракета, а позаду — Журавка та Олесь. Ім'я сподобалося журавлеві, і він завжди відгукувався на голос хлопця.
Журавка так прив'язався до Олеся, що не відставав від нього і тоді, коли той біг завертати корову, щоб не наробила шкоди. Хлопець розмахував руками, лякаючи Ракету, і птах на бігу теж вимахував крильми.
З Ракетою Журавка не дружив. Він був пастухом суворішим за Олеся. Раніше корова могла скубнути жмут конюшини, солодкої кукурудзи чи бурячиння. А відколи з хлопцем почав ходити журавель, їй цього не вдавалось.
Якось, коли Олесь грався з Журавкою, корова кинулася до конюшини. Тільки висунула язик, щоб захопити жмут пахучих стебел, як де не візьмись, поруч став журавель і злегка клюнув її дзьобом у морду. Ракета так розгнівалася, що, наставивши гострі роги, пішла у бій.
Та Журавка не злякався. Він підскочив, вмостився зверху на корові і почав клювати її то між рогами, то у шию. Ракета бігала по конюшині, молотила себе довгим хвостом по спині, але зігнати причепу не могла. Коли ж вибігла на пасовище, то птах злетів на землю.
З того часу корова стала боятися журавля.
Із пастушків Журавка виділяв Андрія. Той ніколи не дражнив його, частував то жабою, то ящіркою, то рибкою.
Того ранку пастушки, як завжди, радісно зустріли Олеся і Журавку.
— Журавко! Журавко!— гукали хлопчаки.— Ось жаба! Лови ящірку!
Та гордий птах став серед пасовища на одній нозі і не звертав ніякої уваги на хлопців. Коли Микита підніс Журавці до дзьоба жабу, той сердито курликнув і дзьобнув його по руці— Хлопець ойкнув, а пастушки засміялися.
— Так, Журавко, так його!— гукнув Андрій.— Нехай не розорює пташиних гнізд.
— Сам ти розорюєш!— огризнувся Микита.
— Неправда,— сказав Андрій.— Журавка зразу тебе впізнав. Мене він не буде клювати. Дивись.