ДРУЗІ
Олесь вихором увірвався на подвір'я. Перелякані кури порозбігалися хто куди. Хлопець, притримуючи рукою щось під чорною сорочкою, шмигнув за хату, присів навпочіпки перед купою битої цегли, швидко розгорнув її і витяг невелику дерев'яну скриньку. Зняв кришку, і радістю засвітилося обличчя: там були пташині яйця.
— А це буде восьме,— прошепотів Олесь сам до себе і поліз рукою за пазуху.
Аж тут за спиною появилася мати:
— За тобою вовки гналися?
— Га?— злякано зиркнув хлопець на неї, затуляючи скриньку.
Вилинялі на сонці материні брови зійшлися на переніссі, а сірі очі блиснули:
— Що там у тебе?
— Нема нічого.
— Витягуй! Я довго стоятиму?
Хлопець витяг з-під сорочки брудну тремтячу руку. На долоні лежало велике зеленувато-буре яйце з темними цятками.
— Людоньки, це ж ти якого птаха розорив гніздо? — скрикнула мати.— Чого мовчиш? Чи заціпило тобі?
— Микита каже, що журавлине,— тихо буркнув Олесь, не піднімаючи голови.
— Журавлине?— аж кинулася жінка.— Де ж ти його надибав?
— То Микита...— шморгнув кирпатим носом Олесь.
— Татоньку мій, що ж це робиться? Справді, ніби пара журавлів кружляла над болотом. Кажи, лобуряко, де взяв яйце?
— У Микити за ножика виміняв. У нього було два яйця. Одне вже видув, а це...
— А Микита де взяв яйця?
— На купиння лазив... Він примітив, де журавлі сідали. Спочатку на човні плив, а потім на дошках плазував. Це далеко.
— На купиння?
— Ага.
— А ти чого там був? І ти лазив?
— Ні, мамо.
— Дивись мені, хлопче! А що то за скринька в тебе?
— Колекцію збираю.
— Яку?
— Пташиних... яєць,— видавив із себе Олесь.— Дивіться, всього сім, а в Микити — повна скринька шкаралуп.
— Це ви стільки пташок занапастили?
— Я віднесу яйце Микиті,— пообіцяв Олесь.— Він у гніздо покладе.
— Не смійте більше на купиння ходити!— гримнула мати і простягла руку:— Дай сюди яйце.
Мати обережно повертала його, уважно придивлялася до кожної цяточки. Потім підняла вверх на рівень очей і глянула через нього на сонце:
-— Ніби чисте... Ото горенько. Що ж з ним робити?.. Підожди. А може, під гуску підкинути? Якраз сидить з учорашнього дня. Попробую. Вигріває ж курка качат...
— І журавлик вилупиться?
— Хіба я знаю? Попробую. Марно ж пропаде яйце. Мати пішла до сіней, де у великому плетеному з лози
кошику сиділа велика гуска. Звідти висунулася сіра голова з довгим дзьобом і погрозливо засичала.
— Не гнівайся, гусонько, що турбую,— ласкаво погладила жінка птаха по голові.— Сиди, сиди, люба, я під тебе ще одне яйце підкину.
Хлопець чекав, поки мама гомоніла до гуски. Він знав, що не забудеться йому ні купиння, де торік загрузло теля і втонуло, ні розорене гніздо журавля.
— Чого стоїш, лобуряко? Чекаєш, щоб прут проїхав-ся по спині?
— Та чекаю ж,— погодився Олесь.— Заробив, то вже карайте.
Мати уважно подивилася на пригніченого сина і змінила гнів на ласку:
— Пообідаєш і сядеш уроки вчити.
З вдячністю Олесь подивився на матір і полегшено зітхнув.
Не було дня, щоб Олесь не заглядав до гуски. Йде до школи — і за сінешні двері, повернеться додому — і знову до гнізда. До його відвідин навіть птаха звикла, бо й сичати перестала.
Якось хлопцеві приснився журавель: цибатий, довгошиїй, з пухнастим хвостом. Точнісінько такий, якого здалека бачив колись на болоті.
Олесь навіть наважився підійти до вчительки Валентини Михайлівни. Вона була якраз сама у біологічному кабінеті.
— Добрий день, Валентино Михайлівно!— привітався хлопець.
— Добрий день,— відповіла вчителька.— Заходь, чого ж ти стоїш на порозі?
— Я хотів запитати...
— Ти в другому чи третьому класі?
— У другому.
— Як тебе звати?
— Олесем.
— Що ж ти хотів запитати, Олесю?
— Чи може гуска вигріти журавля з яйця?— випалив одним духом учень.
Валентина Михайлівна пильно подивилася на хлопця, задумалась. Зняла окуляри, протерла хустинкою і почала міркувати вголос:
— Розміром у гуски й журавля яйця майже однакові, тривалість інкубації яєць гусей — двадцять дев'ять днів. Мабуть, так само буде і в журавлів.
Вчителька помовчала трохи, заглянула до якоїсь товстої книжки і запитала:
— А чого це питання тебе зацікавило?
І хлопець розповів про журавлине яйце. Валентина Михайлівна уважно вислухала його і сказала:
— Журавлі зараз дуже рідкісні птахи. Мати добре зробила, що підкинула яйце під гуску. Може, й справді вилупиться журавель. Все можливе, Олесю. Тільки не чіпайте гуску, хай посидить на день-два більше. Отак і передай мамі.
— Добре.
— А ще в мене прохання до тебе і твоїх друзів: не розорюйте пташиних гнізд. Ось Микита, про якого ти розповів, фактично знищив двох журавлів. А цих птахів, як я вже говорила, не так багато залишилось. Та не лише цих. Кожну пташку треба, Олесю, оберігати. Ти зрозумів мене?
— Зрозумів, Валентино Михайлівно.
— А якщо появиться пташеня, то не забудь мені сказати. Не забудеш?
— Ні, ні,— обернувся учень од дверей.— До побачення.
— До побачення, Олесю.
Вже гусенята почали лупитись, вже для Олеся в школі настали канікули, а журавленяти все не було. Всі втратили надію, що воно й буде.
Одного ранку, коли Олесь збирався гнати корову в поле, почув у сінях незвичайний протяжний писк. Підбіг до гусячого гнізда — і голосно скрикнув:
— Мамо, мамо! Журавленя!
Жінка вискочила з кухні і аж сплеснула руками:
— І справді журавель!
Пухнасте довгоноге пташеня сиділо зверху на гусці. Жінка схопила маля в руки, похукала на нього і понесла до ящика, де вигрівалися гусенята.
— Мамо, дайте потримати журавлика,— попросив Олесь.
— Не можна, сину, він ще дуже кволий.
— А журавлик буде жити?
— Хіба я знаю?
— Чим його годуватимем?
— Тим же, що й гусенят.
— Мамо?
— Чого ще?
— То ви догляньте журавлика.
— Іди, хлопче, поки добра. Бо як Лиска шкоди наробить...
— Не Лиска, а Ракета. Пора запам'ятати.
— Ти ще тут крутишся?
— Іду вже, йду.
Нехотя ступав Олесь по мокрому від щедрої роси споришу, що ним було встелене все подвір'я. Відчинив хвіртку, вигнав корову на вулицю. Далеко за горбом повільно виповзало сонце.
Коло своїх воріт, як завжди, на Олеся чекав його друг Андрій. Смаглявий, чорнобривий, з темними блискучими очима, хлопець постійно пригладжував чорну
чуприну, яка ніяк не влягалася на голові і спереду стирчала їжаком. Малий і мочив її щоранку водою, і змащував, за порадою баби, маслом, але волосся скорялося лише старенькому вилинялому кашкету, якого не скидав навіть у найжаркішу погоду.