Друкар книжок небачених

Сторінка 6 з 9

Іваненко Оксана

А перед очима раптом з’являється худа, висока постать старого Максима Грека, виснажене жовте лице і полум’яні очі.

— Рабе лукавий та ледачий,— немов чує він голос старого Грека, який розказував йому давню притчу,— навіщо талант, що дав я тобі, закопав ти у землю?..

Невже кине він оці матриці, шрифти, цей верстат, книги, книги... і оратиме, засіватиме землю і дбатиме лише про свій кусень хліба? Він дивився на роботу рук своїх, потім поглядав на Івашка, і гіркі сльози текли по його обличчю.

Він ще жив у Заблудові, коли помер старий Ходкевич.

І тоді він сказав рішуче і своєму синові, і синам Ходкевича:

— Не личить мені в оранні та сіянні насіння життя своє коротати. Замість рала в мене ремесло художнє, замість насіння житнього — духовне насіння повинен я по світу розсівати... і всім роздавати духовну їжу.

Зворушливо прощалися заблудовські жителі, сини Ходкевича, їхні помічники, уся челядь з натхненним друкарем. Дивувало усіх, що не спокушає його мирне, забезпечене життя, що міняє він це життя на невідоме, повне тривог і пригод. Дозволили йому взяти все з друкарні, вирядили його добре в дорогу.

Зарипіла гарба з верстатом та іншим приладдям. Вклонилися друкар Москвитін і два його юні помічники та й почвалали потихеньку в далеку путь — за п’ятсот верст в українське місто Львів.

Ліси, болота, обшарпані села, деякі зовсім вимерлі від якоїсь страшної пошесті, залякані, пригнічені люди — отакий був їхній невеселий шлях. За Любліном пішли пагорки, горби, густі ліси, стрімкі річки — це вже була Галичина— "Червона Русь". Частіше на шляху траплялися багаті замки польських магнатів.

Хлопці як хлопці, розважаються усім, що побачать, радіють з того, що у велике місто йдуть. А на батька глянуть — уперто зсунуті брови на переніссі, очі замислено-натхненно дивляться вперед.

Борець і сіяч.

У СТАРОВИННОМУ МІСТІ ЛЬВОВІ

На пагорках, оточених високою міцною стіною від нападу ворогів, височів Львів — місто, що його збудував для сина Лева у XIII столітті князь Данило Галицький.

Перехрестилися подорожні, в’їхали в міські ворота. Відразу у хлопців аж очі розбіглися. Скільки людей, який гомін навколо! І люди в різних чудових вбраннях, несхожих на їхній московський одяг.

— Ой, сорочки які вишиті! — шепочуть хлопці, дивлячись на барвисте українське вбрання дівчат.

Українські, польські, єврейські, грецькі, вірменські, німецькі слова, слова багатьох інших мов лунають на вулицях. А вулиці рівні, зелені, а будинки кам’яні, чисті.

— Куди це ми потрапили? — питає Івашко.

Іван Федоров знав від Ходкевичів, що Львів — велике і багате місто, де ведуть торгівлю купці з різних країн, де багато монастирів і церков, де живе сила ремісників. Знав він, що має місто пільги і привілеї від польських королів і за це королі мають від міста немало грошей. Городяни міста Львова обирали собі самі міського голову — "бургомістра".

З цікавістю глянули на великий кам’яний будинок з баштою — ратушу, там засідали бургомістр і радники. Хлопці дивувались левами перед будинком.

Нічого, що такий довгий шлях. У такому місті, напевно, потрібна робота друкаря. Хлопці вже ладні забути всі прикрощі шляху, тільки б швидше побігти на величезний львівський ринок, де, мабуть, є все, чого тільки могло заманутися людині: і східні товари — барвисті тканини, килими — і вина, і хутра з півночі, і різна зброя, і овочі, і ласощі — усе, усе!

На вулицях Львова, на його майданах, а особливо на ринку, завжди було повно люду, а в той день було ще й свято.

— Може, це тільки в свято так? — спитав Івашко, але не встиг почути відповіді і замовк.

Саме повз них проходила зараз незвичайна процесія.

— Дивись! Хлібина! — захоплено вигукнув Гринь.

Перед великою лавою людей несли корогву, а поряд з нею,

на довгій палиці, величезну дерев’яну пофарбовану хлібину.

— Це іде цех пекарів,— пояснив якийсь доброзичливий стариганчик у довгих панчохах і купецькій широкій, але куцій чи то кофті, чи то жупанчику з коміром, оздобленим хутром.

За пекарями йшли кравці з своєю корогвою та з величезними ножицями, якими можна краяти одяг велетню. Далі — шевці з черевиком, мабуть, з ноги того ж велетня. За ними — гончарі, ковалі, теслярі, цирульники.

Ремісники об’єднувались тут по цехах.

На свята цехи проходили містом, кожен під своїм прапором і знаком свого ремесла.

— Тату, а друкарі тут є? — спитав Івашко.

Той же стариганчик, очевидно якийсь дрібний купець, похитав головою. Та батько усміхнувся своєю доброю посмішкою:

— Будуть і друкарі. А ми з тобою хто?

Цікавий стариганчик устряв у розмову. За кілька хвилин подорожні зі своїм возом вже повертали на Підзамче. Квартал, де жили купці та ремісники.

У Львові оселився перший друкар.

У лютому місяці 1574 року, через десять років після надрукування першої книги у Москві, вийшла у Львові перша друкована книжка на Україні.

Художньо і тонко була вона зроблена. Майстер перевершив своє перше видання, хоча "Апостол" львівський був подібний до московського. Та нічого дивного в цьому не було. Друкував львівського "Апостола" той самий першодрукар Іван Федоров. Але було в книжці дещо відмінне. Нові малюнки, інша післямова. Новий малюнок самого апостола Луки. Цікавою і новою була в книзі сторінка, де з лівого боку красувався герб старовинного міста Львова з левом посередині, а з правого — герб самого друкаря: кутник — необхідний прилад для друку і вигин річки, адже "книги — це ріки, що напувають всесвіт". Це був знак, що відображав його працю на все життя. Під малюнком — підпис: "Іван Федорович, друкар Москвитін".

А про самого друкаря, про його поневіряння, про його незламну віру в своє покликання читачі дізнавалися з післямови...

Післямова—це була звичайна річ у старовинних книжках. У післямові розповідалося, де, коли та як виготовлена книга. У московській першій книзі прославлявся цар Іван IV, в "Учительнім євангелії", надрукованім у Заблудові,— гетьман Григорій Ходкевич.

Післямова львівської книги нікого не вславляла, вона тільки мала розповісти всьому світу про важкий труд та перешкоди на шляху друкаря.

Пристрасно й палко написав Іван Федоров цю післямову. "Сія повість, відкіля почалася і як зробилася друкарня ця".