— Сподіваюся,— сказала пані де Ванденес,— що ми здатні поводитися героїчно й за інших обставин...
— О, дайте змогу маркізові де Монріво прочитати свою проповідь до кінця! — вигукнула пані д'Еспар.
— Тим більше, що він багато проповідував власним прикладом,— озвалася баронеса де Нусінген.
— Мабуть, серед безлічі драм,— провадив генерал Монріво,— (я кажу "драма", бо ви часто вживаєте це слово",— пояснив він, звертаючись до Блонде), серед багатьох відомих мені драм, в яких позначився перст божий, найжахливіша була майже справою моїх рук.
— Розкажіть, розкажіть! — вигукнула леді Барімор.— Я так люблю тремтіти від жаху!
— Усі доброчесні жінки це люблять,— озвався де Марсе, поглянувши на чарівну дочку лорда Дадлі.
— Під час кампанії тисяча вісімсот дванадцятого року,— почав генерал Монріво,— я став мимовільною причиною жахливого нещастя, яке могло б допомогти вам, докторе Б'яншон,— сказав він, глянувши на мене,— з'ясувати деякі загадки стосовно людської волі, адже ви цікавитеся не тільки організмом людини, а й проблемами психології. То була моя друга кампанія, я любив небезпеку і сміявся з усього, як і годиться молодому, наївному лейтенантові. Коли ми дійшли до Березини, армія, як вам відомо, вже цілком розклалася й забула, що таке військова дисципліна. То був різношерстий набрід людей усіх національностей, що бездумно сунули з півночі на південь. Солдати проганяли від свого вогнища генерала, босого і в лахмітті, якщо він не приносив їм дров чи харчів. Після переправи через ту знамениту річку безлад не зменшився. Я йшов сам-один, харчів у мене не було; спокійно вибравшись із Зембінських боліт, я став шукати оселю, куди мене пустили б хоч заночувати. Та хати траплялися рідко і в жодну мене не пускали. Лише надвечір я, на своє щастя, помітив невеличку і вбогу польську ферму, якої ви й уявити собі не можете, якщо тільки не бачили дерев'яних хатин Нижньої Нормандії або найубогіших хуторів Боського плоскогір'я. В таких житлах тільки одна кімната, розділена дощаною перебіркою на дві неоднакові половини — менша править за повітку, там складають сіно й солому. Сутеніло, але я розгледів, що над хатиною клубочиться дим. Сподіваючись знайти там товаришів милосердніших, ніж ті, до яких я досі звертався, я рішуче попрямував до тієї хатини. Увійшовши, я побачив накритий стіл. Кілька офіцерів і з ними жінка — картина досить звична — їли підсмажену на вугіллі конину з картоплею та мерзлі буряки. Я впізнав серед тих людей двох чи трьох капітанів з першого артилерійського полку, в якому я служив. Мене вітали гучними криками "ура", що дуже здивувало б мене по той бік Березини; але на той час мороз уже трохи ослаб, мої товариші відпочивали, їм було тепло, вони наїлися, а встелена соломою долівка обіцяла їм чудесний нічний сон. Ми були в ту пору невибагливі. Філантропія моїм товаришам нічого не коштувала — а це найпоширеніший різновид філантропії. Я сів на оберемок соломи і заходився їсти. В кінці столу, біля дверей до відгородженого закутня, в якому зберігали сіно й солому, сидів полковник — мій колишній командир, один з найдивовижніших людей, що їх доводилося мені зустрічати посеред того наброду, в якому я останнім часом перебував. Він був італієць. А якщо у південних краях природа нагородить когось красою, то це краса ні з чим не зрівнянна. Не знаю, чи звертали ви коли-небудь увагу на незвичайну білість шкіри в тих італійців, які вродилися не смуглявими? Ця білість просто вражає, а надто при свічках. Коли я прочитав у Шарля Нодьє про фантастичну постать полковника Уде29, то в кожній з його вишуканих фраз я знайшов відгук власним враженням. Отже, мій полковник був італієць, як і більшість офіцерів його полку, взятого з армії принца Євгенія30. Він був дуже високий — певно, у сажень зростом,— може, трохи огрядний, але чудово збудований, неймовірно сильний і спритний та моторний, наче мисливський хорт. Чорне кучеряве волосся відтінювало білий колір обличчя — ніжний, наче у жінки; руки в нього були маленькі, ноги гарні, рот довершеної форми; ніс орлиний, причому його кінчик судомно стискався й білів, коли полковника розбирала лють, а це траплялося часто. Він спалахував з найменшої причини, і зараз я про це змовчу, ви зможете судити про його вдачу з моєї дальшої розповіді. Ніхто не міг лишатися спокійним у його присутності. Мабуть, один я його не боявся; правда, він почував до мене просто-таки виняткову дружбу і схвалював геть усі мої вчинки. Коли він гнівався, його лоб брався зморшками, і зсудомлені м'язи утворювали там ніби дельту або, якщо висловитися точніше, підкову Редгонтлетового коня31. Цей зловісний знак лякав навіть дужче, ніж магнетичний блиск його чорних очей. У такі хвилини все його тіло здригалося, а його сила, і так могутня, не знала впину. Голос полковника, не менш потужний, ніж голос Уде з повісті Шарля Нодьє, вимовляв звук "р" гаркаво, з чудними розкотистими переливами. Його вада, проте, іноді перетворювалася на перевагу, коли, скажімо, полковник давав команду на маневрах або говорив схвильовано, і ви уявити собі не можете, скільки енергії виражала ця гаркавість вимови, яку в Парижі вважають вульгарною рисою. Щоб зрозуміти це, треба було почути полковника. Коли він не гнівався, його очі сяяли ангельською сумирністю, а безхмарне чоло було сповнене чару. На жодному параді в усій італійській армії ніхто не міг зрівнятися з ним. Під час останнього огляду військ, який Наполеон улаштував перед останнім походом у Росію, наш полковник затьмарив самого д'Орсе, знаменитого красеня д'Орсе. Цей щедро обдарований природою чоловік весь складався з суперечностей. Пристрасна вдача живиться контрастами. Але не запитуйте мене, чи справляв він на жінок той неподоланний вплив, якому ваша жіноча природа, — тут оповідач подивився на княгиню де Кадіньян,— скоряється, як скоряється розплавлене скло склодувові. Але за дивною примхою долі,— думаю, спостерігачі помічали цю дивовижу,— полковник не мав особливого успіху в жінок, а може, нехтував ними. Щоб дати вам уявлення про його нестямну вдачу, я розповім кількома словами про один випадок, якого я був свідком, коли він дав вихід своєму невтримному гніву. Ми просувалися з гарматами по дуже вузькій дорозі, з одного боку якої був крутий укіс, а з другого — лісові хащі. Посеред тієї дороги ми зіткнулися з іншим артилерійським полком, на чолі якого їхав полковник. Він зажадав від капітана, командира нашої першої батареї, щоб той поступився дорогою. Капітан, природно, відмовився; тоді полковник дав наказ своїй першій батареї рушати вперед, і хоча їздовий зробив усе можливе, щоб проїхати попід самими деревами, колесо лафета зачепило праву ногу нашого капітана і зламало її, а його самого викинуло з сідла. Все це відбулося як оком змигнути. Наш полковник був неподалік; відчувши неладне, він чвалом помчав на місце події, перестрибуючи через пеньки та петляючи між деревами й гарматами, ризикуючи беркицьнути з коня і скрутити собі в'язи; він опинився віч-на-віч з іншим полковником саме в ту мить, коли наш капітан, падаючи, крикнув: "До мене!" Наш полковник-італієць уже не був схожий на людину. Мов у келиху з шампанським, на губах у нього зашумувала піна, він гарчав, як лев. Нездатний вимовити бодай слово чи навіть крикнути, він тільки подав суперникові грізний знак, вихопивши з піхов шаблю й показавши на ліс. Обидва полковники попрямували туди, і через дві секунди супротивник нашого командира уже лежав долі з розкраяним черепом. Його солдати поступилися нам дорогою, і хай їм чорт, якщо вони завагались бодай на мить! Капітан, який чудом залишився живий і стогнав, лежачи в багнюці, куди його скинуло колесом лафета, мав дружину, прегарну італійку з Мессіни, і наш полковник був небайдужий до неї. Ця обставина тільки підсилила його гнів. Він вважав за обов'язок захищати не лише жінку, яку вподобав, а й її чоловіка. І ось у тій хатині біля Зембінських боліт, де мене так щиро привітали, я побачив усіх трьох: капітан сидів навпроти мене, а його дружина — на протилежному кінці столу, віч-на-віч із полковником. Ту італійку звали Розіна; була вона мініатюрна, дуже смуглява, а з її чорних мигдалевидних очей, здавалося, струменів весь пал гарячого сіцілійського сонця. В той час вона була жалюгідно худа, а її притрушені порохом щоки скидалися на персик, виваляний у пилюці битого шляху. Вбрана в лахміття, змучена довгими переходами, із сплутаним і злиплим волоссям, яке було прикрите хусткою, зав'язаною вузлом на маківці, вона все ж таки зберегла риси жіночності. Граційні рухи, рожеві, красиво вигнуті уста, білі зуби, прегарний овал обличчя, тонкий стан цієї жінки, якій доводилося терпіти злигодні, холод, неувагу, досі могли розбудити пристрасть у серці того, хто ще не втратив потягу до прекрасної статі. Втім, Розіна належала до жінок зовні тендітних, але дужих і витривалих. Обличчя її чоловіка, хороброго й освіченого п'ємонтського дворянина, виражало насмішкувату добродушність, якщо тільки можна сполучити ці два поняття. Він, здавалося, й не підозрював про зв'язок, який ось уже три роки поєднував його дружину з полковником. Я пояснював цю поблажливість італійськими звичаями або якоюсь подружньою таємницею; і все ж була у виразі обличчя цього чоловіка якась загадка, що вселяла мені мимовільний острах. Його нижня губа, тонка й дуже рухлива, загиналася не догори в кутиках рота, а вниз, що, на мою думку, свідчило про притлумлену жорстокість у вдачі цієї людини, на вигляд такої флегматичної і лінивої. Ви, звичайно, зрозумієте, що, коли я увійшов, розмова за столом була не надто жвавою. Мої натомлені товариші їли мовчки; природно, вони поставили мені кілька запитань, і ми розповіли одне одному про свої лихі пригоди, водночас обмінюючись думками про нинішню кампанію, про генералів, про їхні помилки, про росіян і про російські морози. Незабаром після мого приходу полковник, закінчивши свою вбогу трапезу, обтер вуса, побажав усім надобраніч, а тоді втупив свої чорні очі в італійку. "Розіно!" — сказав він і, не чекаючи відповіді, пішов спати у комірку, в якій лежало сіно. Суть полковникового звернення до Розіни була очевидною. В молодої жінки вихопився жест, який важко описати і який свідчив, що вона глибоко обурена, бачачи, як нешанобливо й не по-людському виставляють напоказ її залежність і ображають не тільки її жіночу гідність, а й гідність її чоловіка. Але в тому, як перекосилися риси її обличчя, як судомно зійшлися на переніссі брови, було й щось невимовно трагічне — можливо, вона передчувала свою долю. Розіна й далі спокійно сиділа за столом. Та через мить, мабуть, уже влігшися на своїй постелі з сіна й соломи, полковник повторив: "Розіно!" Цей другий оклик пролунав із ще брутальнішою наполегливістю, ніж перший. Гаркавість полковника і притаманне італійській мові, а надто в кінці слів, розтягування голосних підкреслювали деспотичну волю і нетерпіння цієї людини. Розіна зблідла, але підвелася, протислася позад нас і пішла до полковника. Всі мої товариші зберігали глибоку мовчанку; але я, на лихо, обвів усіх поглядом і засміявся. Мій сміх заразив і інших.