Татко поліз за пазуху, дістав невеличку пластинку із золота:
— Ось цей дозвіл!
Жрець втупився у неї так, наче все ще не вірив власним очам. Потім неохоче повернув пластинку таткові, схилив поголену голову:
— Ми змушені виконати волю нашого божественного фюрера... Але до храму ми пустимо лише вас, без оцих двох нечестивих!
Ми змушені були скоритися...
Всередині було темно й похмуро. Високі чорні стіни, така ж чорна підлога, застелена чорною товстою тканиною, приглушувала кроки. Ми мимоволі стали розмовляти пошепки.
— Не підходь близько до стін! — застеріг мене татко.
Я придивився пильніше: із стін звисали батоги держи-дерева. Отруйні колючки стирчали повсюди, а попереду, перед позолоченим олтарем, була наче нора, виплетена з держи-дерева.
— Що то? — запитав я татка.
Татко не знав. Тоді ми запитали екскурсовода. Той із видимим страхом подивився на нору.
— Це — шлях для тих, у кого перед фюрером нечиста совість, — пояснив він неохоче.
— Який шлях, що він городить? — тітка Павлина присіла перед норою, пробувала заглянути досередини.
Старший жрець раптом щось вигукнув. Очі його тріумфуюче зблиснули. Кілька жерців одразу ж метнулися в глиб храму, до стіни. Стіна враз розсунулася, там утворився темний отвір. Жерці пірнули в нього, затупотіли вниз. Якийсь час стояла напружена тиша, потім із отвору вирвався рев.
Хтось кричав, надсадно й страшно. Спершу низький, рев ставав усе вищий і вищий, врешті переріс у таке пронизливе вищання, що у мене аж у голові задзвеніло. Я затулив вуха, але виск прошивав навіть долоні, пронизував мене усього — я сам ледь утримувався, щоб не закричати.
Ось жерці знову появилися в страхітливій щілині: вони волочили якийсь темний клубок, що звивався й дико вищав.
— Хто то? — вчепився я у таткову руку.
— Мовчи! — прошепотів татко.
Клубок виявився орангом. Страшенно брудним і голим. Шерсть на ньому збилася в суцільні ковтуни, ребра ходили ходором, очі безтямно блищали.
Старший жрець непорушно стояв, чекаючи, поки жертву підтягнуть До нього. Потім опустив гілку, торкнувся колючками оранга. Крик одразу ж урвався, по голому тілу пробігла судома. Оранг враз обм’як, і жерці, які досі щосили тримали його, розступилися.
Оранг лежав на підлозі. Важко дихав, дрібно тремтів.
Старший жрець підійшов до нього, копнув ногою. Щось вигукнув, владно і різко.
— Лізь! — переклав нам тлумач.
Оранг звів голову. Очі його були все ще безтямні, він, певно, не розумів нічого.
— Лізь! — заволав знову жрець: — Допоможіть!
Жерці враз підскочили до оранга, потягли до нори. Кинули перед самісіньким отвором, ткнули головою в нору.
— Лізь!
І оранг поповз. Притискаючись до підлоги, звиваючись усім тілом. Ось уже не видно плечей... Ось уже зникла й спина... В мені все аж стиснулося, аж м’язи заболіли, наче я сам оце зараз повз жахливою тією норою... Ось уже видно лише ноги... Ще трохи, і оранг вибереться по той бік, неушкоджений... Раптом він голосно скрикнув, забився у конвульсіях, завмер... Два жерці, що стояли по той бік, зачепили його двома довгими гаками, поволокли геть із храму.
— Він не витримав випробування, — оголосив старший жрець. — У нього перед фюрером нечиста совість, і священне держи-дерево його покарало.
— Пішли звідси! — смикнув мене татко.
Вийшли із храму — старший жрець ув’язався за нами. Понурий погляд його зупинився на Ван-Генові, потім — на Жорці. Підійшов упритул, став роздивлятися, довго й уважно. Потім повернувся до татка, щось запитав.
— Він запитує, де ви взяли цих істот, — переклав нам тлумач (таткові перекладати не треба було, він уже й так знав мову орангів). — Вони не схожі на роботів.
Татко щось відповів.
Застигле обличчя жерця враз ожило, він ще з більшим інтересом подивився на Жорку. Чомусь тільки на Жорку. Потім повернувся до татка, знову щось запитав.
— Чи знаєте ви, що незабаром настане велике свято цвітіння? — переклав нам тлумач.
— Так, я про це чув, — відповів йому татко.
Обличчя його враз стало стривожене, він, мабуть, відчув, що жрець задумав щось погане.
— У цей час держи-дерево покривається квітами! — вигукнув жрець: він аж розхитувався в екстазі. — Прекрасними чорними квітами, найкрасивішими у всьому світі квітами! І тоді ми, жерці, з священним трепетом підступаємо до нього. Ми збираємо його колючки, бо під час цвітіння у них найсильніша отрута, ми несемо їх до храму й обвішуємо стіни. А потім виготовляємо з них стріли для воїнів храму... І в пору цвітіння, під час великого свята цвітіння ми піднесемо держидереву оцих-о істот, — показав жрець на Ван-Гена й Жорку. — Ви оддасте їх нам!
Ми поніміли. Татко зблід іще дужче, а тітка Павлина метнулася до Жорки, вхопила його за руку:
— Дідька лисого!
Жрець і без тлумача зрозумів, що відповіла тітка Павлина. На обличчі його з’явилося таке здивування, що я ледь не розсміявся. Потім він розуміюче усміхнувся:
— О, я здогадуюся, чому ви не хочете розлучитися з ним! — презирливий жест в бік Жорки.
Підняв догори руки, клацнув пальцями. Й одразу ж з низенького приміщення, що стояло недалеко од храму, появилася ще одна група жерців: кожен із них: вів на ланцюжкові істоту.
— Вибирайте... Беріть собі будь-якого....
— Скажіть йому, хай забирається під три; чорти! — вибухнула тітка Павлина. — Скажи: цьому йолопові, що нам не потрібні його роботи!
— Двох беріть!.. Трьох — замість одного вашого! — вигукнув жрець.
Я не знаю, чим би скінчився оцей торг, бо тітку Павлину вже аж тіпало від люті, аби не татко. Боючись, що тітка Павлина от-от накинеться на жерця, він виступив наперед і заговорив примирливо:
— Ми прилетіли з планети Земля вп’ятьох, п’ятеро й повинні повернутися на Землю. Такий наш закон. Пішли! — Татко одвернувсь од жерця й пішов геть.
А ми рушили слідом. І тітка Павлина ще довго тримала Жорку за руку.
Прощаючись із нами, татко сказав:
— Бережіть Жорку. Хай не виходить сам на вулицю. Від цих фанатиків можна чекати всього.
— Хай тільки спробують — я їм і храм рознесу! — відповіла тітка Павлина.
Тепер вона ще запопадливіше взялася до роботи. З раннього ранку до пізнього вечора виводила свої формули. Коли в неї щось не вдавалося, дерла списаний аркуш на шмаття, жбурляла під ноги. А в лабораторії била колби. Схопить ступку чи склянку — і в колбу! Як махоне — скло так і бризне! Оранги, які працювали з тіткою, боялися її, наче чуми.