Береги, досі віддалені, поступово звузилися, і це вже була не глина, а скелі. Закручена в джгути, спінена хвилями, чорна густа течія шалено мчала нас уперед. Тітка обернулася до нас, закричала:
— Водоспад!
Я глянув уперед і побачив гостру скелю, що витикалася трикутником з потоку. Одразу ж за скелею, по обидва боки од неї, потік обривався, з гулом і ревом падав донизу. Вода з такою силою била в камінь, що аж пагорилася, велетенська шапка жовтої піни весь час танцювала на тому місці, а далі пливло марево і в ньому все танцювало й тремтіло: і скеля, і берег.
Нас понесло ще швидше, величезна деревина, на якій ми пливли, враз розвернулася і з тріском врізалася в скелю. Мене різко шарпонуло, але я втримався. Відчував, як вібрує під ногами могутній стовбур, опираючись шаленому потокові, а потім нас знову розвернуло, і деревина, зачепившись одним кінцем за скелю, а другим за берег, стала впоперек течії. Велетенська хвиля накрила нас з головою, намагаючись одірвати від стовбура, жбурнути геть...
Тітка Павлина щось кричала, але я нічого не міг розібрати — так страшно ревла вода. Тоді вона показала рукою у бік берега.
Я глянув туди: наша деревина, зачепившись віттям за берег, повільно сповзала донизу. Ще кілька хвилин — і течія знову підхопить її, кине у водоспад. А попереду, перескакуючи з гілки на гілку, пробиралася до берега темна Жорчина постать.
Я ще раз оглянувся на тітку: чіпляючись за гілля, вона просувалася до мене. Тоді я теж став пробиратися до берега.
Вода перекочувалася через стовбур, весь час намагаючись змити мене. Деревина сповзала все нижче й нижче: ось-ось вона зовсім одірветься, і тоді нас уже ніщо не врятує...
Врешті добрався до берега, одразу ж упав. Все у мені огидно тремтіло, перед очима пливло. Мене канудило. Я лежав, боячись оглянутися назад, на потік: а що, як тітка Павлина зникла у водоспаді?
— Живий?
Тітка Павлина! Викручує волосся, обтрушується від води.
— Ну, тепер житимемо тисячу років!.. Пішли глянемо!
Я не встиг спитати куди, а тітка вже дерлася на скелю. І ми, хоч-не-хоч, полізли за нею.
Стояли на скелі й дивилися з острахом під ноги. Зриваючись із стометрового порога, велетенська маса води з ревом падала донизу. Там вирувала, злітала вгору, люто пінилася, і там уже була наша деревина. Її крутило, жбурляло, мов тріску, — ось вона зовсім пірнула під воду і щезла.
Потім ми обернулися в бік джунглів. Звідси, з цієї високої скелі, видно було, які вони безконечні: суцільне зелене море, тільки ген-ген аж на обрії червоніють гори.
— Далеченько ж нас занесло, — мовила тітка Павлина. — Та нічого: як добре будемо йти, то завтра доберемося до місця... Як, хлоп’ята, згодні?
Ми похмуро відповіли, що згодні. А що нам робити? Не лишатися ж на оцій скелі, поки й з голоду помремо!
Мені одразу ж захотілося їсти. Так захотілося, що хоч каміння гризи!
І навіщо я полетів за тим держи-деревом? Потрібне воно мені!
— Пішли! — скомандувала тітка Павлина. — Поки почне смеркатися, треба пройти хоч з десяток кілометрів.
Їй легко було казати: "пройти". Тільки ми спустилися з скелі, тільки занурилися в джунглі, як під ногами зачвакало болото. Вода тут, мабуть, не висихала ніколи, ноги весь час роз’їжджалися в сирій глині, чіплялися за коріння. Скрізь, куди оком не кинь, — велетенські стовбури дерев, оброслі мохом, обплетені ліанами, а високо вгорі — щільне шатро, що майже не пропускає проміння. Душно, парко, наче в лазні, повітря якесь аж липке, просякнуте пріллю. Я бреду і бреду, ледь переставляючи ноги, і все в мене аж пухке: і голова, й руки, і груди.
Жорці ж дістається ще більше. Він набагато нижчий од мене і часто бреде у болоті по пояс.
А в животі аж кавчить — так хочеться їсти...
І чого я полетів на цю прокляту Венеру? Сидів би оце за чистим столом, а Джек подавав би обід...
При згадці про Джека в мене сльози навернулися на очі: так стало себе жалко! І на Джека образа запекла: сидить, мабуть, зараз у чистій квартирі, а ти міси тут болото.
— Відпочинок! — оголошує тітка Павлина. — П’ять кілометрів ми вже подолали...
Хи, п’ять кілометрів! Звідки вона знає, що п’ять кілометрів?
Дивлюся на тітку Павлину вже з люттю: мені здається, що вона навмисне нас сюди затягнула. Аби ми отут мучилися з голоду.
Тітка Павлина витирає тим часом корінь, що витикається з болота, запрошує:
— Сідайте, хлоп’ята! Тут сухіше.
— Не хочу! — відповідаю похмуро.
Вперто стою долі, хоч ноги просто підламуються.
— Не хочеш, як собі хочеш. А ми з Жорою посидимо.
Тепер я уже лихий і на Жорку. Він одразу ж примостився на корені. І не дивився б на них!..
— Ну, рушили далі, — трохи спочивши, мовила тітка. — Вже недалеко.
"Ага, недалеко! Цілих п’ять кілометрів! Вам добре іти: ви посиділи!.."
Бреду понуро за ними. І вже нічого довкола не бачу. Появися оте держи-дерево, не звернув би на нього жодної уваги: попер би прямо на нього.
— Галявина! — вигукує тітка Павлина. — Хлоп’ята, галявина!
Попереду й справді світлішає. І під ногами немає болота. Тільки мох та перепріле паліччя.
Високо піднімаючи ноги, Жорка біжить на те світло. Він завжди отакий: як тільки щось побачить цікаве, так одразу ж забуває про втому. Ми й дійти не встигли, а вій уже видерся на високе дерево, що росте посеред галявини.
— Віть’ю, лови! — І жбурляє донизу довжелезні зелені ковбаси.
— Схоже на банани, — каже тітка Павлина. Піднімає метрову ковбасу, нюхає, пробує сколупнути тверду лискучу шкірку. — Жоро, їх їсти можна?
— Можна!
Примостившись на гілляці, Жорка наминає, тільки шкірки летять на землю.
— Ну, якщо можна їсти... — І тітка рішуче впивається в банан зубами.
А в мене одразу ж — повен рот слини. І спазми у животі.
— Вітю, чого ж ти?
Піднімаю одну із ковбас, — ого, яка важкенна!
Банани я вже не раз куштував: на Землі, вдома. Татко їх дуже любить, а мама терпіти не може: каже, що сира картоплина і то смачніша. Я ж до бананів був просто байдужий. А зараз здалося, нічого смачнішого ще не їв. Мов ананас, але набагато духмяніший. М’якушка ніжна-ніжна, так і тане в роті.
Ум’яв майже всю "ковбасу". А Жорка знову гукає згори:
— Віть’ю, лови ще!
— Не хочу!
Я вже на них пересердився: на Жорку й тітку Павлину. Вони обоє хороші, то я просто так...