Хлопець встав із-за столу з хмільною головою, вона пухла від збурених думок: синій присмерк і вогниста грива промелькнулого щастя і живіт, повний чаю; перевальцем пішов у свою комірчину — через сіни, за вітальнею; як після парильні звалила його дрімота, самовар і таємний лаз у печеру, цікаво й страшно було вглибині: диктові заводи, гімназія, лампа з абажуром, і він за стосами книг, і в село приїжджає на кареті — ех, і буде ж переполох усесвітній!
Ранком збудила його Стефа, облила брудними словами: "І як воно спало, хамло! Подушки потовк, одіяло пожмакав — це ж не свинюшник тобі! Вмивайся, ось тут! Сніданок холоне!" Синій присмерк розвіявся, була плоскогруда Стефа, будній день з буденною мжичкою.
У смугастому костюмі він перебіг до контори; те, що звалось прихалабком пана Бобринського, насправді виявилось дерев’яною прибудовою до корчми, низькою, похмурою, під цвілястим гонтом. В одній половині — контора, в другій — кімната Бобринського, ширмою поділена на передню й спальню. Ще була комірчина, на лікоть завширшки, з поликом від стіни до стіни. Комірчину віддали Санькові… Отже, контора за два кроки, але він перебіг двором, боявся, що хтось із лісорубів перестріне його: костюм смугастий, як у нахабно-веселого хлопця з корчми.
Можна було б згадати, як він з ранку до вечора сидів у конторі, зчитував наряди, чекав до чаю Бобринського, що цілими днями пропадав у лісі; як вони тихо, причаєно ворогували зі Стефою, що перед паном ходила на пальчиках, а Санькові крізь зуби: "Їж! Та хутчій! Мені посуд мити!" Вони, селюки, не злюбили одне одного: він їй нагадував те, ким вона була, а вона йому — ким він може стати…
В конторі було жовто — від запилених паперів, від чаду, від лисої голови Харитона. Діловод Харитон скидався на Полушку, тільки мав охайніший вигляд та був сухіший. Санько зчитував наряди, Харитон виклацував на рахівниці. За тим клацанням минали дні, і Санько дедалі з більшою тривогою та підозрою слідкував за шморганням чорних кістяшок: з кожного наряду Харитон знімав п’ятнадцять-сімнадцять відсотків заготовленого лісу. Спитав Санько, як це розуміти.
— Діло просте: на усушку й утруску.
— Е, ні… щось багато.
— То вже не наше діло. Так звелено.
— Хто звелів?
Харитон дудочкою стулив жовті табачні губи:
— Тс-с-с-с… Сам Бобринський.
— Бобринський?
"…Трьох забрав господь, жінка сухотна, не встає, даром хліб переводить, ото й увесь заробіток, що принесу копійчину з лісу…" Сімнадцять процентів з кожної партії лісу. Це ж два дні на тиждень Полушка гибів задурно. Два дні зубами гриз стовбурище, давився димакою, гноїв ревматичні кістки — і задурно. Вони всі, всі там Полушки!
Добре, що про цю суперечку Харитон доніс Бобринському. Принаймні той сам покликав Санька на розмову.
Знов сиділи за чаєм, і все було, як раніш: синій абажур і синій присмерк над ними, вишневий піт на жіночому, підпухлому обличчі Бобринського, пашистий окріп; не було тільки затишку, п’янкого туману й вогнистої гриви, що витала під хмарами. Упертий мужицький чорт засів у Саньковій душі, принишк і злорадно ждав, щоб його подратували.
Бобринський, розімлілий від утоми й чаю, не збирався когось дратувати. Він почав зовсім про інше:
— Хух, мабуть, нерви здають. Сплю погано, безсоння, прокидаюсь і читаю вночі…
(Скриплять мостини, Стефа тяжко, простудно дише за стіною).
…Розумна трапилась книга, одного австрійського соціаліста, про деякі закони, що дані людству in saecula saeculorum — на віки вічні. Речі дуже складні, як би тобі пояснити? Ми, Санько, живемо в лісі, і хай нам не здається, що все людство сидить у куренях. Бо, крім глухої первісної пущі, є інший світ, вищий — кам’яні міста, музеї, театри, залізниці, — те, що називають цивілізацією. Чи думав ти, хлопче, коли-небудь про таке: возводять прекрасний собор — де беруть гроші на нього? Військо, тисячі солдатів, гармати, цілі ескадри — де воно береться? А на які то кошти існує держава, світ учених, інженерів, мислителів?..
(Чорт показав свої ріжки й одпустив язика: "Звідки беруть вони гроші, не знаю, а що лісоруби власним горбом заробляють, це точно").
…А древні греки знали: вони порівнювали державу з вічнозеленим деревом, що має коріння, стовбур і пишну корону. Коріння — демос, народ, стовбур — це військо й службовці, а пишна корона — філософи, поети, правителі.
(Якщо всі смокчуть з кореня, на дідька, скажіть, городити… як її?.. державу? Для чого вона?)
— О santa simplicitas! О свята простота! Уяви: не було б держави, порядку, ми розповзлись би хто в ліс, хто по дрова..! Це що? Дикунство, печери, мамонтові шкури? Тим-то й можливий прогрес, що природа об’єднала нас у єдиний живий організм, у державний вулик, і кожному визначила своє місце: бджолам — носити мед, а матці — старшинувати над роєм. Інакше — хаос, занепад, повне здичавіння. Зараз модно говорити (є такі народолюбці) про якусь там вселюдську рівність: нема вищих і нижчих, всі, мовляв, рівні. Хто це рівні? Биндюжник і Рафаель? Биндюжник малює святу мадонну, Рафаель квашню розвозить у бочках — про таку рівність говорите? Поки й світ стоїть, цього ніколи не буде. Мудрі казали: кесарю — кесареве… А щоб творив Рафаель, йому треба майстерні, книги, вільний час, аби думати й писати. Хто на собі тримає великих? Хто їх годує й зодягає? Звідки все це береться, ти думав?
(Я не знаю, що це за дядько, Рафаель, я тільки хочу спитати: виходить, доки є світ, з мужиків братимуть на усушку й утруску?)
— Ага, ти про усушку… брати не гріх. Завжди брали й братимуть, так звеліла природа. Інша справа — для чого? Ну от конкретно я, Бобринський. У мене сотні робітних людей, з кожного беру півшага, п’ятак. Для одного мужика це майже непомітно, зате в касі накопичуються вільні кошти. Що я, транжирю їх, пропиваю? Сам бачиш, ні. Знов повертаю на благо того ж робітного люду, з котрого взяв… Глянь навкруг: Полісся, гниль, темнота, люд вироджується, люд животіє в забобонах, в пияцтві. Засмоктує болото, хвороби, неробство, бо немає до чого прикласти рук. І я даю роботу, тягну залізницю, розширяю промисел — для них же, щоб вирвати з гнилі…
(Так, як Полушчин рід? І земці, й урядники, й купці виривали їх, та, мабуть, перестаралися — печінки одірвали).