Гарно вмів грати Олекса. І так якось по–особливому грав, що от багато вміють хлопців і собі на флоярі, а ніхто так не вдасть.
Олекса грає, опришки то той, то той підспівують собі. Хором не вміють та й не співається так ніколи в горах.
Грав, грав Олекса, а потім знов до того чоловіка:
— Пий ше.
Той знову напився, теж багато випив. Олекса грає на флоярі, хлопці співають, сонце світить.
— Пий ше.
І так пив тот чоловік кілька турів тої води і все з перепочинками. Олекса грає на флоярі, хлопці співають, сонце світить.
Нарешті переконався Довбуш, що воду не затроєно. Устав, за ним опришки повставали.
— А шо ви, ґаздо, не маєте йкої платини?
Ґазда весь час боявся, хоч не хотів того показувати. Тепер йому прийшло до голови, що це ж його на тій платині хотять повісити.
— Но, дівайте, де хочіте.
Олекса одкрив тобівку, витяг звідти два червоних і кинув перед чоловіком. Кожний з опришків кинув по червоному.
— Даємо ті цесі червоні за те, що єс не споганив трійлом керниці. Правда, то трійло мене би не дійшло, бо я не такий футкий пити чюжу воду, але міг похопитиси котрий з моїх леґінів або з прохожих людей. А тоті гроші, шо дав тобі Меся, держи собі таки: вже не меш їх віддавати тому душогубцеві, бо не буде кому.
Довбуш сів на коня, опришки теж — і погнали до Косова.
Не думав Олекса нападати на Косів. Це не входило в його плани та зрештою й угода щось значила. Але такого випадку пропустити не міг і не повинен був.
Влетівши до міста на конях і опинившися серед тісного косівського ринку, припертого одним боком до високої скали, опришки зачали стріляти. Легко собі уявити, який то переполох зробило серед торгового населення. Полетіли кошики, візки, відра, почалася панічна втеча.
Кілька десятків торговців і торговок кинулися до божниці й замкнулися там.
Меся — він теж був на ринку у своїм склепі — зараз же зрозумів, чому прийшов Олекса. Кинувся до божниці й собі, але там уже зачинилися й відчиняти дверей не хотіли.
Меся побачив, що скоро він один зостанеться на вулиці. Забіг у перший–ліпший двір, прибіг до стайні, стрибнув у ясла і почав загрібати себе сіном, хоч там було його трохи.
Але Олекса бачив його іще на ринку, стежив за ним і от тепер прийшов до стайні.
— Їй, шо ви, пане Месю? Таже тут вам невигідно. А йгіт–ко ліпше на простір.
Узяв Месю під ребро, підняв угору, як ляльку, й, так викручуючи ним угорі, йшов по ринку і кричав:
— Дивітси, багачі! Най си варуєт кождий із нами заходити! А котрий си не встережет — буде й йому, йк цему Месі.
Так прийшов до Месиної хати і як швиргонув ним об поріг. Меся перервався надвоє, як жаба, — оповідали потім опришки. Хату Месі й його крамницю розграблено дочиста. Досталося й іншим торговцям косівським, але то вже без плану…
Тепер Пшелуський.
Досить уже грати потемки. Треба якось же увійти в контакт, щоб знати точно, де він знаходиться. А то так, чого доброго, можна й наштовхнутися несподівано. Гори горами, а сто двадцять душ озброєного війська — то таки не жарти.
Довбуш рішає йти назустріч Пшелуському. Дорогу вибирає через Скупову, думає при тім так: "Єк ішов пан полковник на Чорногору, видев, таки через Жєб'є, бо єнчої дороги не знав, а хуч би й знав, то би не пішов кінно. Теперка він нас там не знайшов. Єков дорогов ме вертати? Такой на Жєб'є, бо то найкоротше та й їжджена. А ми підемо почерез Скупову та й будемо у пана полковника в хвості. Де схочемо, там найдемо".
Від Косова вже не йшли дорогою, а навпоперек, через ліси й на Краснопільський потік. Коней продав Олекса корчмареві по дорозі за дешеву ціну.
Перейшли ріку, попали на Дідушкову Річку. Тут жив дуже великий багач гуцул Дідушка. Казали про нього, що він ходив іше на грабунки із Пинтою й Пискливим. Можливо, що була то правда, бо звідки би інакше стати таким багачем?
Довбуш гадав, що має мало запасів поживи. Підкликав одного з хлопців і сказав йому зайти до Дідушки, взяти терх сиру. На признаку дав чепелика свого.
Леґінь побіг, бо це ось — на високому горбочку й хати Дідушкові по праву руку. З двору Дідушкового можна патиком кинути аж на дорогу.
Ось перебрели потік — і вже Голови. Гарне село. Люди тут усі товариські, дуже опришкам сприяють.
Потік мечеться то туди, то туди. Разів дев'ять його треба брести, поки Голови пройдеш.
От гайок підчищений — і кінець Головам. Зараз розпочинаються Просічки, головний плай на гору. Наздоганяє той леґінь, що бігав до Дідушки.
— А сир?
— Ає, сир… Прийшов–сми ід' нему — а він у хаті лежит. Так ну й так — казав Довбуш, аби–сте дали терх сиру, а чепелик на признаку. А він єк крикнет на мене: "Забирай — си, — кае, — видцив, доки я не встав. Твій Довбуш розбійник, — кае, — та й го тра завісити". — "Ой, га! — кау. — А хто би вішєв?" — "А хуч би й я, — кае. — Ік насип'ю повен наголовник червоних — приведут ні Довбуша з'єзаного, та єго голову до Станіслава дам".
Довбуш вислухав і нічого не сказав. Бач, як підняв голову, коли ще тільки появився Пшелуський: "Но, най кємуєт Дідушка. Зараз лиш нема часу вертатися, най єнчим разом".
Вийшли на Скупову — аж зраділи, дихнувши чарівним повітрям полонини. Це все дихали чортзна–чим там, на долах.
Напилися води з того чуркала, що всіх люде не помалу живує: на високій горі б'є з–під землі струя води в півхлопа зависоко і як дві руки людських завтовшки. Якої сили треба, щоби виперти воду на таку височінь та ще й пустити фонтаном.
Бистрим маршем пройшов Олекса цілий ряд верхів і полонин, де менше міг сподіватися заходу Пшелуського. Ціль була: Гаджіна, Шпиці — от там можна сподіватися.
Подвоїв обережність Олекса, підходячи до тих місць. І ненадаремне. Єсть.
Натрапили на слід. Навіть на два: на однім і тім же місці двічі попасали — як туди йшли й назад. Останній слід був недавній, значить, Пшелуського можна догнати.
Бічними дорогами скочив Олекса, забіг дорогу смолякам, став у такому місці, де скали зійшлися вузько й ватага мусила їхати гусака. Розпорядився, кому як засісти, коли й куди стріляти, але твердий наказ дав, щоб не було безпорядочної стрільби, чекати його, Довбушевого, вистрілу.
— Дивітси! Аби ніхто си не наважив стрілєти перший. Засіли.