Опришки бігли, думаючи, що оце уже там є й печене, й варене м'ясо, їсти хочеться. Але Олекса не дозволив сідати, а звелів варене м'ясо поскидати в тайстри, юшку злити в бордюки і скомандував бігти на Микуличин.
Гаштуракові та Євинцькому доручив, як тільки прокинеться дитина, відвезти її до матері.
— Єк буде питатися за гєдю, скажи му там, що самий не знаєш.
Коло бесагів залишив Лаврова та двох легкоранених і побіг, побіг.
Впали на село несподівано. Вдарили на комори. Що грабували, а що просто палили. Олекса вже не розбирав, хто прав, хто винен, а мстився вже за смерть Василя на микули–чинцях взагалі. Ця втрата, помимо того, що то був Василь, взагалі була першою втратою Олекси: ще йому ніхто не бив леґінів.
Ніч освітилася. Сполохані люди бігли, кричали. Одна жінка верещала особливо. Довбуш крикнув Василеві Мельнику:
— З'єжи ї та заткни хаву, аби не верескотіла.
Але поки Василь знайшов, чим в'язати, Бойко вже зв'язав бабу і повалив на землю.
Оборони жодної не було, бо ті, що складали ескорту вірменську, ще не вернулися.
Вже почало сіріти, коли Олекса крикнув:
— Доста!
Затрубив у трубку збір, бистро зібрав леґінів і подався назад. Шлях освічувала пожежа. Горіли хати, горіли комори. Вориння горіло зиґзаґами. Нема–нема вогню, а потім нараз появиться і повзе, звиваючися, мов змія.
Опсишки були дуже потомлені. Дехто прямо падав.
— Иой, гину, пане втамане…
Довбуш скомандував відпочинок. Хлопці не полягали, а прямо попадали на землю. Коли Олекса сказав ставати на варту, то всі почали проситися, щоб дав відпочити.
— Ту ніхто нас не нападе, нащо варти?
— А микуличинці?
— Ой, де!.. Вни не посміют. Ми два рази їх побили — де їм?
Одразу почув Олекса брак свого Василя. Той би не плакав і не просився. Треба — значить, треба.
— Но, добре. Харчюйте — я самий стану на варту.
Коли Олекса говорив цю фразу, він думав, що вдарить же когось нарешті сумління, хтось же скаже:
"Є!.. Як уже ватага пускати на варту, що й без того вічно за нас всіх стає, то ліпше вже самим іти. Призначай, пане втамане".
Але… так ніхто не сказав. Порозвалювалися всі, повиверталися. Хочеться тобі на варту? Іди, ми не заперечуємо.
Пішов Олекса — і гіркі думи його посіли. Щось останніми часами взагалі гірко думається. Немає тої веселості, немає з чого тішитися. От і зараз. Ну, нові оті — нехай. А старі ж мої опришки? Як же вони допустили, щоб ватаг ішов на варту? І перед новими опришками я вийшов не як авторитетний отаман, а як попихач якийсь. Злість напала на Олексу. Кинути б їх усіх, оцих опришків, на дідьчу маму… Ви там собі спите, порозлягалися, а я мушу голоден, змучений вартувати за вас. Та най вам дідько!.. І я такий же добрий, єк і ви.
Завернувся в бунду і хотів лягати спати.
Але як же так? Коли б не брався вартувати — ну, тоді… А раз узявся, то вже вартуй хоч–не–хоч. А як щось трапиться?
А воно й дійсно трапилося. Полягали опришки не на одкритому місці, а на ріжі у лісі. Вартуючи, Олекса нічого не міг бачити, міг тільки чути. От він і почув далекий гомін великого числа людей. Люди бігли не криючися, бо такої кількості все одно вкрити було не можна. Олекса зрозумів, хто це може бути. Мочернак вернув до села, побачив, що трапилося (Мочернакову хату було спалено першою), зібрав усе село в погоню — і ось вони надлітають.
Видавши крайній сигнал тривоги, Олекса, скільки духу, погнав до табору. Вслід йому вже просвистіла куля. Правда, пущена навмання, на шелест, але значить, передні микуличинці вже близько.
Олекса біг і кричав. Опришки вже схопилися, але було безладдя. Половина ж була нових, і вони не знали "оприського звичаю". А микуличинці вже близько, вже стріляють із пістолетів. Це прийом такий — лякати густотою вистрілів, викликати паніку.
Олекса по шуму в лісі, по частоті вистрілів оприділив, що опришкам не відбитися. Але й уступати поля бою не хотів. Сказав не стріляти у відповідь.
— Най сі наближут — тогди.
Окрім того, що микуличинці наближаться, рахунок був іще той, що вони повистрілюють свої набої й зостануться беззбройними. Ряди їх розіб'ються: одні стануть, щоб набити наново пістолі, другі будуть бігти, надіючися на холодну зброю.
Опришки виждали отаманового вистрілу й ахнули з усіх пістолів. Ряди противників розстроїлися, але бій не припинився. Було їх, микуличинців, разів у три більше, ніж опришків. Гнали вони лавою, гонені помстою: одні за поразку, другі за палені хати.
Опришки стали мужньо. Зчинився бій. Василь Мельник хотів показатися перед новими побратимами й вискочив наперед. Дістав по голові балтою й одразу скрутився. Одного з тощівських хлопців вистріл поцілив у голову. Той упав.
Олексі видно, що далі можна й усіх хлопців витратити. Тому він видав проразливий свист утечі. Відбиваючися й відстрілюючися, хлопці почали відступати, але трудно було, бо микуличинці насідали, беручи числом.
— Хлопці–і!.. Гроші–і! — сильно крикнув Олекса. Шурнув рукою до тобівки, зачерпнув жменю срібних і золотих монет, швиргонув ними прямо в обличчя микуличинців. Витяг другу жменю — так само, витяг третю — так само.
Старі опришки почали й собі кидати, хоч скромніше, і сталось чудо. Те, чого не змогли зробити вистріли з куль, зробили вистріли з золотих монет. Микуличинці припинили напад і кинулися шукати грошей. Штовхалися, кричали, перехоплювали один в одного.
Даремно Мочернак закликав до бою (у нього рука була перев'язана, і сам він не бився) — ніхто його не слухав.
Один із ранених леґінів Олексових просив рятунку, просив не залишати його тут на поталу.
Олекса кричав своїм, щоб забрали раненого товариша, але Олекси теж ніхто не слухав. Тоді він сам підхопив леґеня на плечі і вломився в ліс. Кілька вистрілів прозвучало вслід, але, на щастя, ні один не трафив.
III
Порушувалася лінія. Думав Олекса, що все піде так легко, так гладко, що ніколи й ніяк не проллє він руської крові, не образить своєї бартки відібранням життя рідних братів своїх — і от… Спліталося все в клубок якийсь незрозумілий, що його вже не міг Олекса розплутати своїм розумом.
Але зараз і думати було ніколи. Біг лісом, маючи такий тягар.
Відчувши, що вже погоні не було, став задиханий і поклав товариша на траву. І тут уперше глянув, кого він рятує. Се був якийсь новичок із ватаги Головача, зовсім молоде хлоп'я, років, може, 15–16. Він кріпився, старався мужньо переносити біль, але сльози помимо його волі текли з очей.