Але Василеві якось не хотілося розставатись із тою реліквією.
— Та я до неї звик… та вже тільки роки… та на якого дідька мені нова… то молодому кортит, а мені товже…
Але Йосьо все ж таки Йосьо, і не був би він Йосьо, коли би не вмів допинати свого. В результаті переговорів Йосьо забрав ту святість родини Довбушів і дійсно як дорогоцінність поніс додому, притуляючи до грудей.
Справді то була вартісна річ. То була гарантія збереження свого майна, гарантія збереження "трудів" стількох літ.
А Василь увечері зробив "бал" своїм близьким і дальшим сусідам. Попилися всі. Старий все припрошує:
— Пийте, людонькове! Не шкодуйте добра тих дерунів. Я пошлю до Лючі, й мені Йосьо ше даст. Та шо до Лючі… До усєкої коршми пошлю, то мені усєкий даст. А то чому? Бо я лиш іскажу слово онно — і кант! Бо у мене сини–и… Ні у кого таких синів нема, йк у мене сини.
І хвалився, фудулився, аж поки непривичний хміль звалив його серед таких же п'яних, як і він.
А за який тиждень попробував своєї могутності. Закликав пастуха Жолоба Олексу, дав йому рогатину.
— Іди до Лючі, до Иося–шинкаря, і скажи му, шо я, Василь Довбуш, тебе посилаю, аби Йосьо дав горівки. А рогатину цесу даю на знак.
Так лише гетьмани пересилали свої булави з яким високоважним політичним дорученням.
Жолоб пішов і справді приніс око горілки, два буханці хліба й рогатину назад.
Зрештою, не один Йосьо показався таким мудрим. Косівські купці зробили те ж саме, але організовано. Вони прислали до Олекси делегата, який мав домовитися, скільки хочуть опришки діставати щомісячно відкупного, аби тільки не нападали на Косів. Олекса пристав. Умову було складено точно, хоч і не на письмі. Окрім грошей, Олекса вставив туди натуру — сушену рибу, вудженину усяку, а також порох, олово. Все це мало приставлятися самими данниками в призначене місце — і дійсно свято виконувалося.
Таким чином Олекса мав забезпечення у харчах, міг часом і приховати дещо. Так він і робив: відділяв частину й ховав у ріжні покрииомі місця ріжні припаси, які не могли псуватися.
— Про всєке…
XI
Олексі трудно прийшлося на перших порах. І то з усіх боків трудно.
Насамперед психічно. Як–не–як, а треба було переступити через людську кров і сльози. Се було непривично. Як і всі фізично сильні люди, сам Олекса з природи був добродушний, м'якої вдачі; особливого задоволення йому не давали людські, та й не лиш людські страждання. Жорстокостей він не переносив не тільки в кому іншому, а й у собі в першу чергу. А тут — доводилося бути жорстоким, доводилося дивитись на людські страждання, на людську кров. Якось… незвично було у тім Олексі… проти себе йшов.
От Іван — то вже друге діло. Той іще змалечку показував інші норови. Раз — іще були хлопчаками — піймав був Іван сову. Вивернув їй крила й так, за крила, приніс до хати. Птаха, видно, сильно мучилася, а Іван і не помічав того: теліпав птицею туди–сюди, оповідав, як вона — така футка! — хотіла його дзьобом, але він, ще футчіший, не дався.
Олекса не міг дивитися на муки птахи й попросив сову собі. Іван не дав. Олекса повторив просьбу сильніше. Іван своє. Олекса ударом під ногу звалив Івана. Той ухопив Олексу, зчинилася бійка.
Подужав, правда, Олекса, але від сови зосталося саме шмаття, та й Іван довго ходив у ворожому настрої, аж поки то якось забулося.
От і тепер. Олексі трудно звикати до деяких негативних сторін вибраної професії. Впадаєш до корчми… смертельно перестрашені обличчя… жінки плачуть, малі діти пищать, аж мокрі від страху — а в тім усім треба ходити, розбивати скрині, тягти добро, а часом і бити, на смерть бити корчмаря…
І Олекса здебільшого фізичне грабування передає на своїх хлопців, зоставляючи собі лише організаторську частину: жінок і дітей закликає до окремого покою, велить сидіти тихо, запевняючи, що їм нічого не станеться.
І все ж перші часи трудно було. Сам себе умовляв, що так треба для справи, що без цього не обійдешся, але перед очима вставав власний синок Олексик і думалося, що воно, біднятко, мусило би пережити, якби так уночі напав хтось, хату запалив, маму ізв'язав, добро почав тягти… Ні, не так воно якось… От коли б отак установилося: сталася комусь кривда, таки зараз, отут на очах, і зараз же треба було помсти, як чинника рівноваги. Тоді була б інша річ, тоді було би легко.
А то кривда є, правда, але робилася колись, а може, й не робилася зовсім даною особою, робили інші — а мститися треба на всіх підряд і не розбирати, який ти там сам по собі. Оце й було трудно.
І знов Іван — нічого того не знає. В заграві пожарів почуває себе, як у власній стихії, може навіть жартувати. Плачу й стогонів не чує, відноситься до того, як до бреніння придавленої мухи. Може вдарити сокирою в людське тіло тільки тому, що воно підвернулося по дорозі, а в руках був топір. Не раз спостерігав Олекса, як Іван, ударивши барткою, з цікавістю дивиться, як витікає кров із живої ще людини. Кричачи несамовито, в'ється ранений передсмертно, а Іван дивиться, як ентомолог, що наколов метелика на шпильку, капнув етером на головку і дивиться, чи скоро перестане тріпотіти засуджена на смерть істота.
Пробував Олекса вказувати братові на безцільність безцільної жорстокості, але Іван відповідав зухвало:
— А ти хто такий, аби мені вказував, що я маю робити?
— Я тобі втаман.
— С… я такими втаманами, єк ти. То Дрислюкові ти втаман, а я шо хочу, то й роб'ю.
Ставало у Івана ще тільки тями, аби не говорити того при людях, але й на самоті це було річчю неподібною. Олекса марив про залізну дисципліну у своїй ватазі — а яка вже могла бути дисципліна, коли серед товариства знаходиться такий розкладний елемент.
Добре, що все удавалося, все йшло так, як Олекса надумав, як Олекса запорядив, як Олекса розпланував. А так же вічно не може бути. Трапиться колись і невдача, а може, й не одна — а тут такий Іван виступить із своєю критикою. Іншому то розвалив би голову за непослух, а рідному братові як…
Словом, ватагівство, яке здалеку здавалося такою простою річчю, що відбирай лише саму пошану, при ближнім розгляді показалося страшенно складним. Вже наскільки ватаг у полонині має мати голову на все — але де… Чи можна й рівняти, як ватажити над вівцями, а чи то над живими людьми? Боротися з вовками — а чи то зі смоляками, ровтами, які засідають з усіх боків? Знати одну полонину — чи знати весь край, як гори, як доли? Як де пройти, куди найближчий і найбезпечніший шлях, які пригоди тебе можуть на тім шляху зустріти й як від них відборонитися?