Юра й Видерка впали духом і на силах. Олекса тримався й на дусі, і фізично, вливаючи енергію в своїх товаришів. Він не думав, що так же можна блудити без кінця; він твердо знав, що колись, якось, десь, а вони таки або вийдуть на дорогу яку, або до людей. Преці ж є тут дорога у горах, бо шляхи якісь на Угорщину тут ідуть. І пасуть же десь тут люди… Як прислухатися, може, учуєш трембіту.
Трембіти Олекса не почув, але коли виліз раз на високу смереку, аби хоч що–небудь окрім лісу побачити, то переконався, що вони все йдуть паралельно краєві якоїсь полонини чи взагалі якогось безлісного простору. Треба круто звернути наліво і вийдеш на чисте.
Олекса так і зробив. Подивився на сонце. Треба іти, щоб сонце було тобі все з правого боку. Навіть так, щоб трошки заходило тобі за спину — тоді є надія вибратися з лісу й стати на якомусь одкритому місці.
З останньою енергією рушили хлопці в похід. Годин зо дві ще блукали і то вже в таких хащах, що клаптя цілого з одежі не зосталося. Але зате нарешті побачили, що ліс почав рідшати, а он попереду й просвітки показалися. Окрилені надією, хлопці побігли вперед і скоро вийшли на широке, рівне, чисте місце.
Скільки око сягало — був єдиний безконечний зелено–жовтий простір. Це полонина. Трава тут така густа, що в ній не можна було просунути ноги. Бігти не можна було й думати: трава хапала, зв'язувала, й чоловік падав.
Зрештою хлопці падали просто від утоми, а впавши, вже лежали нерухомо. І тільки Олекса з криком: "Говерла! Говерла!.." — кинувся бігти вперед.
Дійсно. Перед очима, замикаючи собою обрій, підіймався величезний конус. Рівна скатертина полонини підходила аж під саму основу, а там уже синіли зарості якихось кущів. То, мабуть, жерей, про який так багато наслухався Олекса ще вдома. Оповідали, що ніби як зайти глибоко в жерей, то назад уже не повернешся. Є живий лабіринт кущів, які стома, тисячею гачків зачіпаються за тебе, хапають і рвуть одежу, хапають і рвуть тіло, зав'язують ноги і валять на землю, не дають устати, накривають зверху, і чоловік гине.
Олекса бачить сині плями біля основи конуса, рішає, що то дійсно смертовбивчий жерей, але не зупиняється в бігу. Насамперед то далеко, а потім то лише клапті: частина гори вільна від жерею й там певно можна йти. Зрештою, чи небезпека, чи дві, а це ж Говерла, ради якої стільки перетерпілося, то невже перелякатися й відступити? Олекса собі того не уявляв і тому біг. Збігши на горбочок, побачив, що полонина похилилася вниз і на тому просторі — ботей[56] овець…
Вівці… Значить, і люди… Живі люди… Куди бігти? До Говерли чи до живих людей? Завзятість перемогла, і Олекса кинувся бігти до гори.
Нараз почув якісь крики. Глянув — і побачив, що здалека до нього біжать люди, щось кричать, розмахують руками. Олекса нічого не розуміє. Але глянув убік — і обмер… Окремо від овець паслася рогата худоба. Звідти, з череди, відділився колосальної величини бугай і, похиливши лоба вниз, нісся прямо на Олексу.
Ззаду бугая, доганяючи його і гавкаючи, стрілами летіли чотири гірські пси. Це ті, що нічого і нікого не бояться, це ті, що на вовка один ходить, це ті, що головою чоловікові під пахву досягають.
Олекса одразу зрозумів вагу небезпеки, але іншого способу рятунку не знав, як бистрість своїх ніг, і тому рвонувся бігти. Одразу розвинув усю силу бігу, на яку був здатен, і понісся вниз, до лісу…
Та що ж… Прудко бігав Олекса. Ніхто в Печеніжині не міг його догнати, але пси доганяли, а за ним летів, ревучи, з кров'ю налитими очима, бугай. І не втекти би Олексі. Бистро наздогнали б його пси і, як дичину, розірвали б на шматки. А якби помилували — у ту ж хвилю наскочив би бугай і розтоптав своїми залізними копитами, роздавив вагою свого велетенського тіла.
Але, на щастя, трапився по дорозі рів. Мабуть, він був неглибокий, бо з дна його росли дерева й вершини їх підіймалися врівень із краями рову. Боки стрімко падали вниз.
Олекса не думав, що він робить. Страшні дикі звірі, що гнали ззаду, відбирали час, потрібний на орієнтацію, і Олекса, надбігши до рову, як був, у повнім розбігу, стрибнув прямо перед собою.
Це був риск розбитися, впавши на дно рову, але доля берегла хлопця. Він попав на вершини смерек, що росли у рові внизу у вогкім ґрунті й густою щіткою підіймали вверх світло–зелене верхів'я своє. Гепнувши усією вагою, Олекса зломив кілька гілляк, і вони, опершися на кількох нижчих міцніших ґанках, пружинили й не давали хлопцеві упасти. Обдер, правда, собі ногу, цілий шмат шкіри, але він того не помічав.
За кілька секунд підбігли пси, але стрибати побоялися. Стали над краєм яру й гавкали у чотири собачих глотки, аж у вухах лящало.
Тут же за ними надбіг бугай. Теж став на краю обриву й бив копитами у землю, вириваючи її цілі шмаття з травою.
Слідом за звірами, видно було Олексі, бігли люди. Напереді хлопець, трохи, може, старший Олекси, а ззаду старший чоловік.
Ось і вони надбігли до яру. Молодий підпасич почав одганяти псів, а пастух з усього розмаху хльоснув ґерлиґою бугая по лобові.
І — дивна річ. Удар сей був для бугая все одно, що удар соломиною, але все ж страшна звірюка перестала ревти. Бугай якось аж ніби засоромлено навіть відійшов убік і одразу почав пастися. Як бистро розлютився, так само бистро й упав його гнів. Підпасич тим часом одігнав собак. Забрав їх із собою, погнав і бугая.
Пастух високий, але сильно збудований чоловік, у чорній вивареній у маслі сорочці, таких же гатях, аби "нужя си не запложувала"; на голові умащена крисаня віковічної давності, у зубах люлька. Він стояв на краю рову й дивився на хлопця, видимо, спочатку сам стараючися оприділити, що це за проява й які причини могли загнати її аж сюди.
— Що ти за їден?
— Я си називаю Олекса. Гєдя мій називаєси Василь Довбуш. Сидит у Печеніжині. Я ту не самий: два моїх товариші є щє тутка зо мнов…
— Таких, єк ти?
— Таких, єк я.
— А де вни?
— Я зара не можу сказати, бо не знаю, куди біг. Я злізу, то буду їх шукати. Ми вийшли з лісу.
— Тут кругом ліс. А єк ви сюди попали?
— Я вам усе оповім, лиш єк мені си ід' вам дістати?
Пастух усміхнувся.
— А єк ти туди зліз, так і назад…