— Юрку! Пане Городиський! Чи то ви? — скрикнуло разом до нього кільканадцять голосів. Але в жаднім голосі й тіні насмішки не було.
— Я! — відповів коротко Довбанюк і, здавалося, з крайнім напруженням усіх сил випростувався і гордо пройшов крізь товпу згуртованих біля нього людей. Усі до нього з запитами: а що? а як? а де? а куди? а коли? — а він ані слова. До сіней, та під ступу, та до комори, та до своєї скриньки. Відмок і першим ділом хап за горнець з лемішкою та за залізну ложку. Горнець був повний і ложка була повна, але пліснятини. Йому байдуже! Немов нічого й не бувало, сів на той самий сінешній поріг, здряпав плісень, та як почне їсти, як почне!.. Люди обступили його довкола і постовпіли.
— Бідний чоловік! Два місяці нічого не їв!
Насилу мама вирвали йому з рук запліснілу лемішку та дали теплого борщу, пирога, молока. Насилу попоїв і прийшов до себе. Насилу розговорився.
— Та де ж ви були?
— А дідько знає! Десь на границі.
— Та що ж ви робили?
— А дідько знає! Якісь дуби тягав. Було нас дванацять, таких самих старих дурнів, як я. Завели нас до якогось пана та й там казали ждати на розкази. Ждали ми, ждали, розумієся, в лісі. Далі пану навкучилося, та й каже нам: "От не маєте тут що робити, тягайте оті дуби з того боку границі на сей бік". А то вам через ліси та нетрі такі, що крий боже! "Се,— каже,— потрібно буде для войовання, коли сюди війна прийде". Тягати каже швидко, а їсти дає щораз то скупіше. Тягали ми, тягали,— адіть, як обтягалися! — а далі взяли та й утекли.
— Та куди ж ви ходили такі довгі часи?
— А дідько знає! Найбільше лісами.
— I ніхто вам нічого не казав?
— Ні, ніхто. Я гадав, що хоть арештують та цюпасом до села відішлють,— отже, не хотіли. Прийшлося самому, голому й голодному, паляндрувати. Господи, що я назнався, що я назнався!!...
— Ну, а в повстанні ви були?
— А дідько знає! Здається, не був.
— Ну, а Польща буде? — вирвалось у когось знехотя з уст.
Довбанюк тілько голову понурив. Мовчав, мовчав, а далі зірвався, тупнув покаліченою ногою до землі, махнув залізною ложкою по повітрі в якімось неозначенім напрямі та на ціле горло як не крикне:
— А нехай їм там усім тристенний дідько матір мучить!
Львів, у лютім 1886 р.
_______________
* Регулярно.
* Комашня — гостина за померлі душі.
* Йдіть, люди, йдіть. Батьківщина кличе. Слухайте пісні! (польськ.) — Ред.
* Стій, враже, стій, ще не скінчився бій! (польськ.) — Ред.
* Повісимо вас по парі, чиновники, достойники! (польськ.) — Ред.
*Йдіть, люди, йдіть! Докажіть, що ви вірні польські діти! (польськ.) — Ред.