На другий день, увечері, повертався додому. Колеса велосипеда крутилися, мабуть, самі, бо я не відчував ні своїх ніг, ні решти тіла. В голові стояла така ж спека, як і в полі. Весь час думалося тільки про смерть і більше ні про що.
На полустанку я мимоволі став напитись води біля Маріїної хати. Дівчина, яку я бачив ніби крізь туман, винесла мені повен кухоль. Я пив з такою спрагою, що в очах несподівано потьмарилось, і я навіть захитався. Дівчина подивилась на мене вражено й зробила рух рукою, ніби намагалась підтримати. Коли з очей зникли темні кола, я сів на велосипед і поїхав.
Виснажений, з порожньою душею, я проспав ту ніч так швидко, немов за одну хвилину. І перше, про що я подумав уранці, була та дівчина, яка винесла кухоль води. Вона виникла переді мною так яскраво, що я нітрохи й не сумнівався, що це була Маріїна дочка, яка так довго проспала не прокидаючись. Тоненька й висока, схожа на свою матір наївно-страдницьким виразом обличчя, з крихкою шиєю у вузькому вирізі плаття,— такою вона мені пригадалась, і я боляче вдарив себе долонею по чолу, шкодуючи, що не звернув на неї жодної уваги, що не розглянув добре, не заговорив. Я дуже шкодував, що бабі таки не пощастило побачити Маріїну дочку такою, як усі. Хату її в Овечачому продали, і я також не бачив більше тієї дівчини, бо не вела мене через полустанок дорога ні пішки, ні на велосипеді. Та коли проїжджав через знайомий полустанок у поїзді, то припадав до вікна, вишукуючи очима те, що, мабуть, неможливо знайти.
Нехай же ця розповідь буде моєю останньою дорогою до баби...