Роза не знала, як назвати почуття, що будила в ній сім'я Кавельге, надто Ірен, – вона тепер стала повнощокою, у неї високо здіймалися пишні груди, очі запухли. Роза не признавалася сама собі: "Це говорить у мені ненависть!" Ми ніколи не придивляємося до наших пристрастей, не називаємо їх справжнім ім'ям.
Не те, щоб у ній говорила заздрість, чуттєва злість покинутої дівчини. Вона не відала ні жалю, ані бажання. На похороні Жюльєна, коли Роза вперше за три роки побачила Робера Костадо, вона вже не відчула нічого, крім болісної цікавості. Під час "складання дарів", коли натовп витягся в ряд і треба було довго чекати своєї черги, вона, користуючись із нагоди, роздивлялася його обличчя. Робер помітно обважнів. Він уже почав лисіти з лоба; лоб став вищий, але це не надавало йому шляхетності. Довгі вії порідшали і вже не притіняли й досі гарних очей. Повіки були червоні.
"Це через нього я страждала, – думала Роза, – через нього поламалося все моє життя". І вона розглядала Робера зі страхом та якоюсь дивною пошаною.
Увечері Роза спитала Дені, який обідав разом із нею:
– Ти житимеш тут, у домі? Не залишиш мене саму?
Він одказав, що це неможливо.
– Мушу признатися тобі, Розо… Чи простиш ти мене?.. (Він говорив, схиливши голову). Ми побралися – я й Ірен. Нам довелося це зробити потай. Зрозумій мене… Вона чекає дитини. Пологи в серпні.
Роза не здивувалася. Вона давно знала, що цим закінчиться. Спочатку вона говорила спокійно, але мало-помалу запалилася. Кричала на мамин манір: "Отакої! Я день при дні до знемоги клопочу для блага братів, а ти в цей час он чим займаєшся з мовчазної згоди батька й матінки Кавельге!"
Дені несміливо перебив її і взявся захищати сім'ю Кавельге.
– Ми тільки їм зобов'язані сьогоднішнім добробутом. Три роки тому Кавельге-батько задля нас ризикував своїм добром; приморозки чи град – і все, що він трудом набув протягом усього життя, пішло б прахом. Нам, правда, поталанило… Ти, дарма що ведеш розрахункові книги, не зрозуміла, скільки зробив Кавельге за ці три роки…
Роза мовчала, і брат, не підводячи голови, додав:
– Звичайно, я не нав'язуватиму тобі присутності моєї дружини – ми й далі будемо жити у флігелі, в Кавельге. Тобі залишиться весь будинок, не рахуючи належної частки з прибутків. Тільки так! А ти думала, що я тебе примушу жити разом з Ірен?
Дені засміявся на саму тільки думку, що Роза могла підозрювати його в таких намірах. І Розі стало ніяково, що брат ставить її так високо. Гнів її враз охолов, і душу опанував мир та спокій. Раптом вона рішуче сказала:
– І ти гадаєш, що я допустила б, щоб ви з дитиною жили у флігелі? Забудь моє роздратування, Дені. Місце твоєї дружини в цьому домі – він такий великий, що всі ми житимемо в ньому, не заважаючи одне одному. Двох великих кімнат для мене досить.
– Ні, ні! Тобі буде важко.
Що більше Дені заперечував, то дужче Розі хотілося піти на цю жертву і менше вона її лякала. Їй спало на думку, що, можливо, Ірен не погодиться, вигадає якісь причини.
– Хе! – гукнув, сміючись, Дені.– Ірен не схоче! Та вона буде щаслива!
– Ну і як ти міг, Дені? – мовила Роза з ніжним докором.
– Вона чи інша… Однаково… – відповів Дені стиха.
Роза прикинулась, ніби не розібрала, що він сказав, і, сама дивуючись, не відчула неприязні до Ірен. Вона піддалася пориву великодушності і, скинувши з себе тягар лихих почуттів, відчула на душі велику полегкість.
Луї Ларп, одягнений у фрак, розчинив обидві половинки дверей:
– Панно, стіл накрито.
Брат і сестра лице в лице сіли до столу в парадній їдальні, де в каміні яскравим полум'ям палали виноградні лози. На скатерці блищало масивне фамільне срібло. За вікном у холодних кущах бузку тьохкав соловейко. Заносилось на приморозки. Дені сказав, що все це через молодий місяць. Вночі палитимуть солому, щоб обкурити димом виноградні лози й фруктові дерева. Брат помітив, що Роза уважно поглядає на серветку, яку він ріжком заткнув за виріз жилета, – так само робив і Кавельге. Хлопець почервонів і, висмикнувши серветку, поклав на коліна. Ну й звички перейняв він! Сестра, як колись у дитинстві, робила йому зауваження: "Не стукай ложкою по дну тарілки… Дені, прийми ліктя!"
Брат і сестра гомоніли про Жюльєна, про батька, про матір і дивувалися, що розмовляють про те спокійно, що сидять самі в тій їдальні, де недавно царював Оскар Револю. Всі вони повмирали. Вогонь у величезному каміні пригас; переплетені звуглілі лози обернулися на клубок вогненних змій. Крижана весна обступила дім небезпечною ніччю. Вряди-годи то Роза, то Дені ронили в розмові якесь ім'я – П'єра чи вбитого Ландена, і вже не існувало тем, які треба було б обминати. Нарешті Роза встала.
– Я проведу тебе і поговорю з Кавельге. Краще буде не зволікати…
Як легко здавалося їй виявити великодушність! Вона поцілує Ірен. Їй не терпілося зробити цей красивий жест, Дені пильно подивився в її широко розкриті, як у нічного птаха, очі, що наповнилися слізьми. Він узяв сестру за руку, але не поцілував її. Вони вийшли в сад. Уперше Роза почула нічне кування зозулі: три відрубні ноти, а за ними якесь ніби злісне шипіння.
XX
– Ірен, ви тепер будете повноправною господинею білизняної кімнати.
Вперше Роза побачила, як червоне, похмуре лице Ірен проясніло. Стоси простирадел і серветок, складених у величезній шафі, заворожили дочку Марії Кавельге. Молода породілля всього кілька днів як перебралася до замку.
Отже, Роза відмовилась від свого останнього привілею. Зробила це з легким серцем: для неї важливо одне – виявити до Ірен якнайщирішу увагу й великодушність. Вона й не подумала спитати себе, чому їй такі легкі ці жертви: мабуть, вона була менше прив'язана до речей, ніж їй здавалося.
– Оці простирадла виткано в леоньянському маєтку в ті часи, коли моя і ваша, Ірен, прабабки сиділи поруч із своїми куделями біля каміна.
– Атож, рід Кавельге – давній, – відказала Ірен.
– І давній, і славний рід, – додала Роза, подумавши: "Ну, нарешті вона приручилася".
Молода господиня взяла ключі, замкнула шафу і стала розстібати кофтину, сказавши, що дитина, певно, вже зголодніла.
– Стривайте, Ірен. Хіба ви забули, що казав лікар? Треба дати Полеві пляшечку з рисовим відваром. У нього вранці знову був пронос.