П'єр одним духом вихилив склянку, зітхнув і озирнувся довкола. Ні, на нього ніхто не звертає уваги, – він, примруживши очі, пробурмотів молитву. Свідчення консьєржки він перечитав разів п'ять-шість. Він урятований!
Може, написати слідчому? Ні. Це безглуздо. Мабуть, шукатимуть по всіх готелях Монмартра і площі Республіки, серед професіоналів. Нема жодної підстави гадати, ніби вони прийдуть і схоплять хлопця з порядної сім'ї, про якого статечні люди, хазяї, в яких він мешкає, можуть дати тільки добрий відгук… П'єр тинявся алеями Люксембурзького саду, чекаючи вечірніх газет. Там він не знайшов нових подробиць. Він провів ніч, третю після злочину, в ліжку, одягнений: раз по раз прокидався, схоплювався, тривожно прислухався і знову западав у темряву. О сьомій ранку, вислизнувши з дому, він метнувся до кіоску. Газети повідомляли, що Ланденового лакея довго допитувано. Про таємничого молодика, якого бачили в "Олімпії", і досі – ніяких вістей, хоча його свідчення дуже потрібні для подальшого слідства. Проте було малоймовірно, що він з'явиться доброхіть, бо вже виявилися "соромітні боки цієї справи".
Увесь день П'єр корився рефлексам самозахисту, – він змінив свій одяг на чорний і, зайшовши до перукарні, звелів постригти його якомога коротше. Він перебував у гнітючому стані, але вже не зі страху виправдовуватися перед слідчим, а з незбагненної певності, що він зіграв якусь роль у цій історії, що він став певною мірою причетний до неї, так ніби хтось змусив його супроводити ницу жертву якомога далі, до самісінької межі, за якою Ланденові не було порятунку – ні на землі, ні на небі. Господи! Газета, що її продають на кожному кроці за два су, давала в руку всім і кожному, не боячись назавжди кинути у відчай чисті душі, ключ до однієї з численних брам людського пекла, земного пекла, що, так само як і царство боже, знаходиться в нас самих.
Те, що завжди було для П'єра утяжливим і мучило його, набуло тепер певних форм, знайшло своє втілення. Диявол був би не такою вже й страшною потворою, якби не слугував могутньому духові зла. Навіщо говорити про якісь реформи, революцію? Все це ні до чого: голод і жадоба справедливості зіткнуться з іншою жадобою, з іншим голодом – із ницою хтивістю. Спершу треба взятися за те, що криється в самій людській природі, за ці пекучі болячки, думав П'єр. Але саме це людське убозтво, самі болячки, які могли б скерувати релігійну натуру молодого Костадо в містичному напрямку, відвернули його від цього шляху; він не був таким уже досвідченим теологом, щоб задовольнитися міркуваннями, які б виправдали створителя в створенні усякої погані. Пізніше в житті йому завдяки молитві кілька разів ніби щастило уникнути сумнівів, але вони були пов'язані з одним і тим же душевним станом, якого він не міг створювати за власним бажанням. Тим-то його часто мордувала ця внутрішня боротьба, і вона аж ніяк не була цариною абстрактних міркувань для П'єра Костадо, останнього супутника, який провів Луї Ландена до берега вічності і образ якого був останнім перед Ланденовими очима, – адже потім цей неборак бачив лише хижий вираз у погляді свого вбивці. Випадок, звичайно, винятковий, проте він відбиває справжнє становище, буденну дійсність у її розмаїтих формах із часу, відколи існує людство. Одвічне пекло починається саме тут, на землі, з народження тих, кого, на думку теологів, проклято ще до появи на світ. Дорога, якою прямував молодий поет, поглинутий образами Кібели й Аттіса, несподівано звела його з Ланденовою долею, привела до моря вмерлих.
Кілька тижнів П'єр тинявся, як очманілий. Він ходив на сповіді і там вислуховував то формальні відповіді, заяложені фрази, де розв'язувалися всі сумніви, то невиразні, туманні вислови стомлених людей, яким до смерті остогидло мудрування скептиків; проте, бувало, чув він і заклики до щиросердої віри та любові,– і він падав у палкій молитві на коліна, як тоді в каплиці Пречистої діви, в соборі Сен-Сюльпіс.
Він вичерпався. Настала хвилина, коли доля юнака з його вдачею залежала від випадкової зустрічі. Для нього була необхідна зустріч із людиною, яка скерувала б його в певному напрямку. Таким зустрічним став не хтось із його товаришів, не панотець, не якась там свята людина, а повія.
В одному з перших паризьких автобусів із імперіалом, що ходили від Опери до Сен-Жермен-де-Пре, він помітив ту саму дівчину, з якою випало йому зустрітися в барі "Олімпії". П'єр сів поруч неї, але спочатку не впізнав її. Вони розговорилися і зійшли на першій зупинці. П'єрові кортіло виправдатися в очах цієї дівчини. "Невже ви думаєте, що я вас підозрювала? – вигукнула вона. – Та у вас же й лице не таке! Знаємо ми отих, чого там!" П'єр був зворушений тим, що вона дала поліції навмисне хибні прикмети. Вона служила в кафе по вулиці Ріволі.
Вирішальним для П'єра стало не так знайомство з цією дівчиною, як новий спосіб життя, що до нього він одразу призвичаївся, бо, дістаючи щомісяця грошовий переказ, міг ніде не працювати. І він поринув у гультяйське життя, в життя завсідника підозрілих кубел. Тепер він міг сказати про себе: "Я справжній Костадо". Адже й він ступив на ту саму життєву дорогу, котрою пішли обидва брати, і тим самим колись страшно обурили його. Але вони принаймні ніколи й не важили на душевну шляхетність і не судили інших з висоти власної досконалості, як це завжди робив П'єр; нині, як і старші його брати, він лежить у багні, терплячи ті самі напади низотної хіті. Може, його хтивість була ще важча, іще шаленіша. Але вона не зводилась, як у братів, до простого брутального потягу. Всі пахощі землі вливалися в нього, його кров струмувала в гармонії з земними соками, що підіймалися в жилах рослин, і обличчя, й тіла людські відкривали йому одному грізну красу, якої не дано бачити іншим.
П'єр відчував цю нездоланну владу всього створеного над собою і водночас – своє цілковите безсилля покірно прийняти цю владу. Всі довкола нього йшли за вічними законами й не бачили нічого трагічного в задоволенні свого шалу. Їм не було соромно за своє падіння, їх не принижувала власна розбещеність. А П'єр відчував, що він іде на дно. І ніякі розумні докази не могли похитнути певності, що такі втіхи – смерть для душі. Брудна вода затоплювала йому душу, проникаючи крізь очі, ніздрі, вуха, рот. Яке страждання! Він не міг терпіти життя, що минало в тих самих насолодах, які стали йому необхідніші за хліб і воду.