Свято Деметри продовжується, як йому й належить. Щойно люди вдовольнили голод і спрагу, як уже то тут, то там починають дзвеніти формінги, біля кожного із співомовців тісне коло слухачів.
І звідти, і звідти долинає гімн Деметрі. Гомерів гімн. І Єлені радісно. Вона штовхає чоловіка, штовхає Ксенона:
"Чуєте?" А коли Гомер і собі кладе пальці на струни формінги і починає співати, Єлена раз у раз позиркує на батька: слухає! Таки слухає її Гомера!..
Потім розпочинаються змагання: перегони, стрибання, боротьба, метання диска, бій навкулачки. А як сонце опиняється на вечірньому прузі, на всій площі починають кружляти хороводи. І кружляють, аж поки темінь не заполоняє увесь світ.
Завершується свято опівнічним ходом. Із факелами, запаленими від священного жертовного вогню, люди довжелезним шнурком проходять довкруг міста, тим самим відгороджуючи його від злого духу, від недоброго ока, від чужинської напасті. І розходяться по домівках, залишивши свої факели догоряти на священному вогнищі Деметри.
Проте розходяться не всі, а тільки старші. Молодші ж бродять і бродять веселими галасливими гуртами, доки рожевоперста ранкова зоря Еос забілить небосхил і виллє з глечиків сріблясту росу на трави, квіти, дерева.
* * *
Коли вони поверталися зі свята богині родючості, лагідна ніч ще повнилася ближніми і дальніми голосами. Ксенон ніс формінгу, Єлена вела Гомера під руку. Вони жваво обговорювали події минулого дня.
— До чого дивна річ — життя! — повторював Гомер,— Ніби й очей не маю, а побував на святі — і все бачив. І змагання дискоболів та бігунів, і хороводи...
Гомер був явно задоволений. Ще б! До нього всі таку увагу виявили — аж незручно трохи почувався. І хотілося віддячити чимось хорошим усім-усім своїм землякам.
— ...Головне,— продовжував він,— я побачив, які красиві люди в нашому полісі. Чи, може, вони і в усій Елладі такі красиві, а ми просто не вміємо до них додивлятися? Як вважаєш, Ксеноне?
— Найкрасивіший на святі — і це я сам бачив! — був ти, Гомере. Ось Єлена не дасть мені збрехати. Хіба не так, Єлено?
— А мені Гомер завжди найкрасивіший.
— Е, не кажи. Сьогодні на святі Гомер був — як ніколи. Чи то сам Аполлон його вчив, чи Муза, світлосяйного Зевса дочка? Надто-бо все до ладу він співав про долю богів, і людей, і героїв, про їх подвиги і пригоди. Наче сам був з ними у різних усюдах чи щойно про все із уст очевидця почув.
Гомер відчуває душевну щирість слів дружини і товариша. І радіє, і хвилюється. Розуміє: так, це саме той високий час, до якого він наполегливо йшов. Той час, якого прагнув і в який вірив. І в який ще більше вірила Єлена, повторюючи своє незмінне: "Я хочу, щоб ти грав". Ось, виявляється, який він, цей час — омріяний, виболений і вистражданий. Ось як він голову паморочить...
— Господареві завжди приємно,— мовить,— коли чашник зачерпує повен ківш із кратери, наливає у фіали 5 гостям, а вина все не меншає і не меншає. А я радію, що безсмертні таку мені змогу дали. Бо моє вино не на вечір — на все життя.
— Тому-то ти на святі такий веселий був, — каже Єлена.— Як погляну — все усміхаєшся.— Притуляється до Гомерового плеча: — А тобі усмішка до лиця!
— Хочеш сказати, що я часто буваю насуплений? Це від того, що є на світі людина, якою я дуже невдоволений.
Ксенон цікавиться:
— Хто ж це? Чи не з нас хтось?
— Ні, ця людина — я сам. Колись, ще в дитинстві, я з щирим захопленням дивився на співомовців. Бо ж часом зовсім нікчемною на вигляд буває людина, а наділить Муза її даром слова — і вже всі на неї зорять, як на бога, коли вона містом проходить. І я думав: яке б то щастя було, якби й собі стати співомовцем! Та ще й не просто переспівувати чужі пісні, а стати справжнім аедом, який сам творить, сам бере від богів незвідане і переповідає людям... А зараз чим більше підкоряється мені слово, тим страшніше. Розумієте, є речі, які може зробити багато хто. А є таке, що здатний зробити тільки ти — і ніхто більше. Звідси й злість на себе: здатний, а не робиш. Або не все робиш...
* Кратера, фіал — чаші.
Ксенон простягає Гомерові формінгу:
— Візьми, бо ось уже й ваш дім... Ти, бачу, знову збираєшся завести балачку про свій Іліон. Чи не так? То тут, Гомере, я тобі не співбесідник. Бо ніколи не повірю, що ти не обійдешся без того ходіння до Трої. Та й пізній час, уже пора спочивати. Бувайте, сусіди! Хай безсмертні посилають вам благополуччя.
Він завертає до свого двору. Гомер чує, як звідти грюкотить засувка, і гукає:
— На добраніч, Ксеноне!
Єлена відсовує дерев'яну засувку, пропускає Гомера в дім. Гомер звичним рухом вішає на забитий у стіні кілочок формінгу, присідає на лаву.
— Ти теж,— питає,— вважаєш, що та розмова про Іліон — тільки порожня балачка?
— Ой горенько ти моє! — сідає біля нього Єлена.— Знаю я вже трохи твою вдачу. Але ще й інше знаю: я тебе нікуди не відпущу.
— Як це?
— А так. Немає чого тобі іти у світ. Гомер аж підводиться:
— Єлено!
— І маєш ти хоч раз мене послухатися?! Я досі нічого в тебе не просила і потім не буду.
— Я поклявся Зевсові, Єлено.
— Мені ти ще раніше поклявся на вівтарі Деметри... І... І чому ти повинен дотримуватися клятви богам, коли з їхньої волі став немічним? Якщо безсмертні хочуть, щоб ти виконав дану їм обіцянку, то нехай вони раніше повернуть тобі зір.
— Але ж мандрівка до Іліона зараз важить для мене самого більше за все на світі.
— Навіть за наше кохання?
— Не будь жорстокою, Єлено.
— А твоя ця придумка — не жорстокість? Від неї я весь день сама не своя, для мене і свято — не свято... Невже я не заслужила хоч якоїсь поваги від свого чоловіка? Чому ти ставиш над усе особисте, а не наше, спільне?
— Я завжди вважав і вважаю свої пісні нашими, спільними. Про це я казав тобі не раз.
— Казав, казав... А виходить, що вирішуємо не удвох, а тільки ти один. От і казав.
Плечі її починають дрібно тремтіти, вона заходиться плачем.
Той плач мов ножем ріже Гомера.
— Не треба,— гладить він її коси.— Ну не треба. Вона крізь сльози шепоче:
— Я нічого більше не хотіла б, аби у нас життя таким уже й було, як зараз... На святі ти ж сам чув, як про тебе гарно казали. Хіба тобі цього мало?