— Співай, співай своєї. А я своєї буду: не подобається мені жодна з жінок. Не подобається — і край. Ти відхиляєшся, а більше ні до кого серце не горнеться. То для чого маю приводити в дім нелюбу? Аби жінка, так? То для цього у мене є вдосталь рабинь і наложниць. Перед ними мені хоч не треба вдавати з себе закоханого, не треба брехати. І таким чином я все-таки менше перед богами і перед своєю совістю грішу.
"Ці слова теж були вже не раз",— відзначає про себе Єлена. Раніше, слухаючи таке одкровення, їй навіть по-людськи ставало жаль Аліферса. А тепер ось уже й це почуття не народжується. Цілковита байдужість.
— Мені можна йти, брате?
— Брате, брате, — передражнює Аліферс— Присмок-талася ти до цього слова!...— Тут же спохоплюється: — Йди, йди, звичайно... А плаття нове поший, не призводь ще й цим до непотрібних балачок.
Як тільки Єлена, вклонившись, виходить, він дає волю своїм почуттям. Копнувши кота, що саме потрапив під ногу, Аліферс аж слиною забризкав:
— Ич, яка! Сестричка!.. Голубка-богобоязливиця... Ич! Гадюка потайна... Де стільки й хитрості береться!.. Та зачекай! — несподівано заходиться смішком.— Цього разу, нарешті, попала в моє сильце. Здорово я тебе задурив! Тепер не вислизнеш, не бути мені Аліферсом, не вислизнеш! Кажеш, поговір — опар над морем? Ну, ну! Не знаєш ти ще сили цього опару. Як уже я докладу своїх рук до поговору, то тобі справді стане нічим дихати. А там побачимо. Ой, там побачимо!..
* * *
Вечірні вогнища згасають одне за одним. Стомлений денним переходом, караван спочиває. Заснули погоничі під благенькими ряднами, попритулювавшись один до одного, щоб не так дошкуляла нічна холоднеча. Заснули наглядачі, закутавшись у потерті ковдри із овечих шкур. Заснули дебелі охоронці, прислонивши голови на важкі щити. Тільки вартові час від часу подзвякують доспіхами, нагадуючи, що вони несуть службу, що вони пильнують. Та пофиркують осли і мули, смачно хрумкаючи корм.
І ось уже тільки одне вогнище змагається з темінню. Раб раз у раз підкидає в нього сухі хворостинки, і воно горить рівно і яскраво. І неспішно журкоче розмова — про дорогу, про врожай, про загони варварів, які тепер часто почали з'являтися із дикої пустелі і допікати грецьким поселенням.
— Я радий, що боги ось уже вкотре посилають нам спільну дорогу,— каже купець Меандр.
Голос звучить щиро, приязно. І Гомерові приємно, що його товариство не обтяжливе для інших.
Із Меандром вони зараз уже майже в дружніх стосунках. Бо цей мілетський купець — людина як людина, по-своєму чесна й порядна. З Меандром у дорозі Гомерові почувається куди вільніше і зручніше, ніж коли йде з караваном якогось іншого купця. А ота давня неприязнь з роками стерлася, зарубцювалася, уже й озиватися перестала.
Тепер, при нагоді, Гомер, зачувши десь про Меандра, навіть сам шукає зустрічі з ним. Бо в того завжди стільки-новин, стільки вражень від побаченого в різних усюдах. Та й оповідач із Меандра виявився неабиякий — слухаєш і не наслухаєшся.
— Скажи, шановний,— звертається аед до купця. — Людина ти немолода, чую, що й здоров'я в тебе тепер не вельми. То чого ж хоч зараз не посидиш удома?
— Був молодий — хотілося світу побачити. Став старим — теж хочеться світу побачити.
— Але ж ти не з торбою ходиш і не з формінгою. З тобою он караван.
— А ми, мілетці, не звикли ногами даремно землю міряти. Мілетець навіть із Дельфів повертається з нав'юченим ослом — так уже в нас ведеться.
— Еге, мілетці такі,— погоджується Гомер. Меандр хитрувато косує на сліпця:
— Та й ти, шановний, при бажанні міг би домувати в повному достатку. Скажеш, не так?
Власні слова видаються купцеві такими дотепними, що він уже ладен по-доброму розсміятися. Уже усмішка навіть розпливається в нього на обличчі, вже виграє сіточкою зморщок біля віч. Як тут враз Гомерове:
— Не так! Бо для цього треба мати свій дім. У глухому голосі — і сум, і біль, і безнадія.
І Меандр знічується, поспішає перевести мову на інше.
— Пізній час,— каже,— думаю, пора й нам спати. Завтра знову тяжка дорога.
Раб уже постелив їм у наметі. Переніс туди і хлопчика-поводиря, бо той давно вже заснув, згорнувшись калачиком біля Гомерових ніг.
Раб знає: якщо господар запрошує гостя спати у своєму єдиному на весь караван наметі, то цей гість — людина не проста. А господар — один з десяти найбагатших купців Мілета — із першим стрічним навіть гуторки не вестиме, не те що пропонуватиме спочивати під своїми теплими ковдрами.
От лише ніяк не второпає раб, чим же знатний опей сліпець? Тож нічим, зовсім нічим не відрізняється він від тих багатьох сліпців з формінгами, які виспівують собі милостиню на людних перехрестях і яким не заздрять навіть раби. А бач, господар з ним — як із рівним. Ніби не сліпець плентається з караваном, а царський син мандрує до сусіднього владики, щоб світу побачити і себе людям показати.
Багаття поволі згасає, згасає. Все нижче і нижче нависають над заснулим караваном холодні іскринки зірок. І раб, закутавшись у рядно, засинає й собі при вході в намет.
...Як воно сталося — ніхто не знав. Ще сутінки гойдалися сірою пеленою, ще золотоликий Геліос за далекими горами тільки запрягав буйногривих коней у вогненну колісницю, щоб виїхати на небосхил, коли на сонний караван звалилася купа бородатих людей. Вартові не встигли й очима кліпнути, як уже лежали зв'язані. А через мить були зв'язані всі інші: погоничі, наглядачі, охоронці... Тільки старший з охоронців каравану встиг вихопити меч і звалив одного з нападників, але тут же був сам проткнутий гострим списом.
І тоді над усім загриміло владне:
— Підтягніть куріпок докупи і пильнуйте, щоб не розліталися. Ти, Ладасе, бери своїх людей — нехай в'ючать ослів та мулів. Ти, Соціоне, пильнуй дорогу зі своїми: як тільки там щось — давай зразу знати...
Накази ватага виконуються миттю. І виконуються мовчки. І оця похмура мовчазність бородачів особливо страшна, бо віщує найгірше.
Зв'язані розуміють це. І теж мовчать. Бо не годиться мужам, які на своєму віку пройшли стількома дорогами, втрачати людську подобу на останній стежці. Лише хлопчик-поводир скімлить по-щенячому тоскно: у шкіру його рученят, грубо заломлених за спину, боляче в'ївся шнурок.