Гомер ішов до людей зі своєю піснею про Іліон, яку, врешті, здається, довів до пуття, хоч щоразу то щось додасть до неї, то щось замінить. Розповідав про діла давні, ніби й добре знайомі... Та після кожної зустрічі зі слухачами радісно-трепетне почуття все більше сповнювало його єство. Бо знову і знову переконувався, що задумане ним і виболе-не — звершується: люди не просто сприймають зміст його розповіді, а проймаються його думками, починають мислити спільно з ним, за розповіддю про старовину бачать сьогоднішній день. Та й чи тільки сьогоднішній?! Певно, їм, як і Гомерові, прагнеться хоч подумки заглянути в майбутнє. А можливо, комусь із тих, хто його слухає, уже смутно заболіло те майбутнє своєї країни, свого народу, як болить воно самому співомовцеві.
Спливали дні, місяці. Щоденні зустрічі зі слухачами потроху ставали для нього все звичнішими. Він відчув якусь особливу впевненість у собі, впевненість у силі свого слова. Для нього відкрилося, що за допомогою слова він може керувати і настроєм людей, і їх думками. І це давало йому солодке задоволення, сповнювало радістю — відкритою, чистою. Ніби світ враз розвиднів для нього, сліпого. Ніби олімпійці нарешті розщедрилися на щастя і навперебій поспішали гідно воздати Гомерові за всі його попередні бідові роки.
Він сам собі здавався чимось схожим на Сізіфа, який котив на гору камінь. Тільки його, Гомерова, затятість увінчалась успіхом. І ось тепер він на вершині. Забиває подих — і від надмірної втоми, і від надмірного щастя. І весь світ із вершини уявляється близьким та доступним, і таке враження, що в житті взагалі немає нічого недосяжного і неможливого.
Від поселення до поселення, від поліса до поліса. Голова паморочиться від такої ходи. А попереду котиться, віддається стозвучно, як луна в горах, хвиля його слави, возно-сячи все вище і вище.
Якось підійшов до нього один із слухачів:
— Я — Мессеїд,— назвався.— Може, чув про такого? Ще б про Мессеїда не чути! Завзято-дзвінкі пісні цього аеда з Лаконіки закликали бути мужнім, не боятися смерті і сміливо йти в бій за вітчизну. їх співають чи не всі воїни в грецьких полісах. Добрий десяток з них співав і Гомер, коли ходив при зброї під рукою покійного Амфіона.
— Радий зустрічі! — обняв Гомер за плечі знатного співомовця.— Куди ведуть тебе дороги?
— Уже привели,— одказав Мессеїд.— Якщо дозволиш, побуду при тобі, поки перейму твою "Іліаду". Хочу теж співати її.
Через місяць з такими ж словами підійшов до нього ще один аед. Потім — ще один...
Людину іноді порівнюють з орлом. Особливо коли в неї крилаті і мислі, і діла. Але людина — не птах. Тож завжди приходить день, коли їй стає незатишно на вершині. Проте спускатися вниз, до людей, іноді не легше, ніж підніматися вгору.
— ...Добридень,шановний! Хай боги бережуть тебе і дарують своє благословення.
Голос був тихий, вкрадливий. Та ніби нежданий грім потряс аеда, зворухнувши враз найтемніше із приспаного.
— Ти?!
— Я, шановний.
Так, це був Меандр. Той самий купець Меандр, з караваном якого він вирушив з дому до Іліона і був жорстоко обманений.
Відчуває, що кров шугнула йому до скронь, що пробуджена образа за те давнє розпирає ніздрі. Проте силою волі пригасив у собі готове уже зірватися колюче слово. Спитав — майже пошепки спитав:
— Чого... тобі... треба... купче?..
— Прийшов привітатися, шановний. Про тебе зараз стільки скрізь балачок! То, думаю, як же бути тут і не зустрітися з тобою? Ми ж усе-таки знайомі як-не-як.
Ну що йому відповісти? Того, що думалося, казати не хотілося, а мовити щось інше — язик не повертався.
Купець був здогадливий. І Гомерова мовчанка сказала йому немало. Тому він сам поспішив закінчити розмову.
— Завтра мій караван іде до Галікарнаса. Якщо тобі по дорозі — буду радий мати тебе за супутника.
— У мене є хлопчик-поводир.
— Як знаєш. Хоча я не тільки про завтра. Хочу запевнити, що при моєму каравані ти будеш завжди бажаний. І вибач, коли можеш, за те давнє: я ж усього тільки людина.
Меандр пішов.
Але розбуджене цією зустріччю минуле так і не влягалося. Воно напливало зримими картинами, озивалося знайомими голосами, ще і ще зважувалося на терезах пам'яті.
І все ж, думалося, купець той був щирий, коли в Ефесі порадив побувати в Дельфах і поклонитися Аполлону. Бо яка від того Меандрові була вигода?
Звичайно, згаяно стільки часу. Але хіба так уже й згаяно? Не будь отієї мандрівки в Дельфи — хіба зміг би він, Гомер, стільки всього пізнати? Адже це ж таки правда, що дістався до Трої ніби зовсім не тією людиною, якою вирушив із рідного поліса. Та й сама пісня про Іліон навряд чи склалася б так, яка вона зараз.
Врешті, сьогодні теж не вигода привела купця Меандра до нього. Адже до Галікарнаса шлях немалий, а розраховувати на якусь плату від Гомера купець навряд чи міг, бо ж усім відомо, що в аеда все багатство — формінга та потерта торбина.
Та й не випадає носити образу на іншого, коли той інший простягає тобі руку!
Наступного дня, вранці, коли караван Меандра збирався в дорогу, Гомер прийшов до купця.
— Мені справді до Галікарнаса йти зараз немає потреби,— сказав.— Не відаю, чи наші шляхи ще десь перестрінуться, та хочу, щоб ти знав: образи я на тебе не таю.
Солодке, піднесено-трепетне сп'яніння, в якому перебував Гомер постійно відтоді, як вирушив з "Іліадою" по поселеннях і полісах Еллади, не поверталося. Ніби купець назавжди повіз його з караваном.
Уже зовсім не так тішило, що його пісню люди слухають із захопленням. Бо що з того, що його розуміють, що поділяють його думки, якщо в житті Еллади нічогісінько не міняється. Ворожнеча якою була, такою й залишається. Залишається безправ'я одних і свавілля інших. Гнітило безсилля співвітчизників проти всіляких нападників-варварів, які нахабніли все більше і більше.
Часто у снах він бачив себе на вулицях рідного поліса: то старий Демодок цікавився, чи ще добре звучить подарована ним формінга; то Аліферс запрошував подивитися його виноградник; то Ксенон приходив провідати та посидіти разом з ним у затінку бука; то Єлена.. Єлена бачилася найчастіше.
А то враз відчув, що дуже не вистачає йому доброго і надійного, меткого розумом Еанта. Запраглося почути його розважливе слово. Захотілося обняти вірного товариша, розпитати, як йому зараз мається у далеких Мікенах, чим він там клопочеться, що нового задумав. Бо ж не може така людина, як Еант, просто існувати і втішатися життям.