Старший зміряв полоненого презирливим поглядом, заскалив очі і процідив єхидно:
— Запізнився. Поранених, як бачиш, уже немає, а обезглавлені раби нам не потрібні.
— Дайте меч,— наполягав Гомер.— Я хочу померти вільним.
— Он що!.. Ха-ха-ха! — зареготав воєначальник і звернувся до поплічників: — Ви чули? Він не бажає бути рабом. Ха-ха-ха!..
Довкола догідливо підхихикували. І враз фрігійський старший надумав:
— Він не хоче бути рабом — хай не буде. Але зате назавжди залишиться рабом темряви: ми осліпимо його!
І потішався зі своєї вигадки, глузуючи:
— Може, тобі вже перехотілося волі?
Четверо його охоронців навалилося на Гомера. І був біль, страшний біль. І крик роздирав Гомерове тіло. Але він усією силою волі стримував той крик у собі, щоб не принизитися перед ворогом. І таки стримав.
Старший із фрігійців, як і всі довкола, не міг не помітити цього мовчання, цієї затятої зверхності. Його обличчя тіпнула судорога. Але він раніше за інших справився з собою і продовжував зловісно-насмішкуватим голосом:
— То хто ще хоче волі?
Можливо, лиш один Гомер крізь свій біль відчув за вдаваним спокоєм чужинця його тваринний страх. І якби присутні могли повірити, що тільки що осліплена людина може усміхатися, вони побачили б, як усмішка торкнула закривавлене обличчя Гомера.
А фрігієць гримотів, заглушуючи власну душевну моторошність:
— Нехай іде у свій поліс і всім розкаже: хто воює з нами, фрігійцями, той стане або рабом, або сліпцем. А в провожаті дамо йому когось із полонених...
Він ще не встиг договорити, як із гурту полонених вихопився Аліферс, впав навколішки, цілував землю:
— Я відведу! Ми з ним сусіди. Я відведу Гомера і всім-всім перекажу твої слова, великий повелителю...
Воєначальник зневажливо зиркнув на Аліферса, ніби сплюнув, тоді перевів погляд на решту полонених, які німотно мовчали, і кинув:
— Гаразд.
І звелів колісничому їхати на пагорб, де вже слуги встигли звести для свого повелителя розкішний намет.
* * *
— ...Отак було насправді, —мовив Ксенон. — Оменей на вівтарі поклявся, що саме так було.
Гомерові враз знову пригадується, як тоді, під час того останнього бою, вони вслід за Амфіоном в єдиному пориві виголошували слова присяги, як по дорозі з полону Аліферс підтримував його під руку, як обмивав у річці, як прикладав до пекучих ран свіжу траву порізника, як утішав.
— Все одно Аліферс — чесна людина.
— Ця "чесна людина" тільки й шукає нагоди, щоб тобі болючіше допекти. О, як він тебе ненавидить!
— Але чому, чому ти так вважаєш?
— Я не вважаю, я знаю. Ти для нього не просто сліпець. Ти для нього — постійне нагадування про його безславне повернення з полону, про втрату Єлени, про те, що є люди, вищі за нього, до яких йому ніколи-ніколи не дотягнутися. І цього він тобі не забуде і не простить.
Гомер гірко усміхається:
— Вигадуєш ти, Ксеноне. Та якби в Аліферса було щось проти мене, то чого йому таїтися? Чи важко було б йому, такому багатому і могутньому, прибрати з дороги сліпого й беззахисного Гомера?
— І не так легко, друже. Бо не такий ти беззахисний, як думаєш. Сьогодні на сторожі тебе стоїть аж дві слави: слава героя і слава співомовця-аеда. Навіть мішок із золотом безкарно не переступить через таку сторожу.
Нараз тихо, якось особливо тихо Гомер просить Ксенона:
— Скажи, тільки чесно, як перед самим Зевсом скажи: ти... кохаєш мою Єлену?
— Єлену?..
Западає мовчанка. Така довга і незручна.
— Це залишиться між нами, тільки між нами... Клянуся водами Стікса, тільки між нами...
Ксенон відвертається навіть від Гомерового незрячого погляду.
— Для тебе це важливо?
— Хочу почути від друга правду. Ксенон видихує:
— Так, кохаю...
— От бачиш.
— Гомере, твоя Єлена цього ніколи не знала і не знатиме, повір... І ти нічого такого не думай... Ти не маєш права нічого такого подумати! Я твій друг — і цим усе сказано. Моє кохання піде зі мною в могилу, про нього не довідається більше жодна людина у світі. Повір, Гомере...
Гомер поправляє шнурок від торбини, ступає до дверей:
— Ходімо, Ксеноне, мені пора.
— Зостанься. Прошу тебе, не йди... Якщо вже... Слухай, Гомере, коли ти всерйоз подумав щось про мене і про Єлену, то я піду, я. Одне твоє слово — і я піду. Ти про мене більше не почуєш, обіцяю... А ти зостанься.
— Я дав слово богам! І маю стояти на слові, щоб мені вірили і друзі, і вороги.
— Я вірю тобі, Гомере, вірю. Тільки ти — каліка, ти безпомічний у дорозі. Ну погарячкував, не подумав... Боги зглянуться на твою немічність і простять.
Чому, чому воно так? По-Ксеноновому — "погарячкував", по-Аліферсовому — "стрільнуло в голову"... Невже справді його, Гомера, неможливо зрозуміти? Просто по-людськи зрозуміти?
— Боги, може, і зглянулися б, а я собі як прощу? Мене гризота загризе...
І чує Гомер, як із далекої давності долітає до нього дитячий крик... Знову той самий крик... Колись, ще в дитинстві, він бачив, як топився малюк. Гомер тоді ще не вмів плавати і забоявся стрибнути у воду, щоб допомогти йому. А малюк захлинався і кричав, кричав... Хлоп'я те потім витягли. Мертве... Той крик ні-ні та й долітає до Гомера і досі, моторошить... Ні, тоді Гомерові ніхто не дорікнув. Але ж він міг допомогти тому хлопчикові, міг: дядькові, який витягав утопленого, вода сягала там лише трохи вище пояса.
Гомер колись розповідав Ксенонові про той випадок. Тоді він його теж не зрозумів. Каже: "А якби там виявилося глибоко? А якби з головою?" Якби ж глибоко!.. От і досі моторошить той крик.
— Таки треба йти! І то не гаючись. Поки я здатний творити — треба! Поки ще живе, поки не захлинулася в моїй пам'яті ота затята тиша перед боєм і мертвящий дзвін мечів об ворожі щити і шоломи. Я сам пережив трепет перемоги і болючість поразки, своїми очима бачив, як мужньо б'ються і вмирають наші воїни-герої. І я зумію сказати про славу нашого війська, про солодку радість битви з ворогом. Спробую сказати так, як ще ніхто не сказав!.. Я вже відчуваю, як із моєї душі проситься у світ велика пісня. І я її заспіваю. Заспіваю!
Закінчує й зовсім не зрозумілими Ксенону словами:
— А там — будь що буде... Нехай навіть і глибоко, нехай навіть і з головою... І не спіши мене осуджувати, Ксеноне.