— Так ви знову зійшлися? А я й не знав.
— Як бачите, — посміхнулася Ганна й відійшла до Ніка.
Вони говорили про Володимира.
— Ну, раз досі нема, значить, не прийде.
— Будемо садовити гостей, — погодився Нік без ніякого нарікання.
За кілька хвилин гості сиділи круг столу в церемонних позах. Ганна обдарувала всіх традиційним пирогом; після цього настала хвилина ніякової мовчанки. Ганна зніяковіла. Уся ніяковість, здавалось, іде від неї. Але ось озвався жартівливо Кравченко:
— Так ми можемо просидіти й до нових іменин. Ну, так за іменинника! За успіхи його на всіх фронтах. За повнокровне життя!
— За повнокровне життя.
Чарки дзенькнули. Постаті вдоволено замурчали, забряжчали об тарілки ножі й виделки, ніяковість розвіювалася. Нік з одного боку, а Вольський з другого ретельно виповнювали чарки, й уже раз по раз із загального гулу проривався поодинокий сміх.
Ганна випила чарку вина, і з її очей неначе зняли завісу. Електрика світила ясніше, голоси гостей були приязніші. Все товариство стало теплою родиною, на чолі якої стояли вона й Нік. Ганна була уважною господинею, дбаючи як про свою репутацію, так і про Нікову.
— Олександре Івановичу, чому ж ви нічого не берете? Дозвольте, я вам балика.
— Та як же так насухо, — турбувався в свою чергу Вольський, наповнивши чарку директора й директорші.
— Тільки з Ганною Павлівною, — запротестував директор.
— Із Миколою Матвійовичем, — додала директорша.
Коли Нік узяв до рук свою чарку, директор підвівся і, обвівши присутніх поглядом, який мав означати "слухайте", промовив патетичним тоном у бік Ніка й Ганни:
— Вельмишановний Миколо Матвійовичу, вельмишановна Ганно Павлівно! Сьогодні, Миколо Матвійовичу, в день ваших іменин, я хочу відзначити ще одну знаменну подію в вашому житті…
Директор на хвилину затнувся, ковтаючи слину, а Нік скромно схилив голову, передчуваючи, що мова зараз зайде про винахід, який Вольський уже давно розрекламовує.
Передбачаючи новий тост, Вольський квапливо почав наливати чарки.
— Що ж, усі ми люди! В кожній родині бувають непорозуміння. Але сьогодні ми бачимо вас у любій згоді, щасливих… П’ю за згоду. Бажаю, щоб ви в приязні дожили й до золотого весілля. За Ганну Павлівну й за Миколу Матвійовича. Ура!
— Ура! — підхопило кілька службових голосів. Але більшість зніяковіла, в тому числі й Ганна з Ніком.
Нік поставив свою ненадпиту чарку й, вибачливо посміхаючись, промовив:
— Олександре Івановичу, ви трохи помилились.
— Ні, ні, Миколо Матвійовичу, — строго заперечив директор, затикаючи в рота балик. — Я вас прекрасно знаю обох.
У цей час із передпокою прочинилися двері і з'явилась худорлява Володимирова постать.
Усі повернули очі в його бік.
Ганна зблідла.
Володимир так само нервово мружив очі перед світлом електрики.
— Вибачте, Миколо Матвійовичу, що я так пізно. Тільки що вирвався…
— Краще пізно, ніж ніколи. Я дуже радий! Прошу познайомитись. Володимир Андрійович Шальвій — відомий композитор, дружина Ганни Павлівни.
Директор, простягши руку, закляк у позі ошуканого дивака. Тим часом Кравченко вже щиро тис руку Володимирові, а Вольський лукаво посміхнувся.
— Ми з вами, здається, вже знайомі. Пам’ятаєте в "Ідеалі"?
— А-а! Так, так, пригадую.
Обидва привітались, як давні друзі.
Ганна підійшла до Володимира, щоб посадовити його за стіл, але Любов Григорівна, що тільки-но привіталася з Володимиром, не випускаючи його руки, вже пропонувала:
— Сідайте, будь ласка. Я хочу, щоб ви сьогодні були моїм кавалером.
І Ганна, побачивши, як Володимир безжурно посміхнувся, вже спокійніше сіла на своє місце поруч із Ніком.
— І що воно тепер за жінки, — жартома звернувся Кравченко до присутніх. — Кожна з них тепер норовить заміщати турецького султана.
— А кожен із вас — перського шаха, — додала Любов Григорівна, — так що, кінець кінцем, ми дуже близькі сусіди.
— Так за кого ж пить? — клопотався Вольський, що встиг уже поналивати чарки.
— За автономну любов, — вигукнув Кравченко, й голосний регіт підтримав його пропозицію. Тільки директор мовчав та ще навпроти співчутливо дивилась йому в вічі технікова дружина.
— Наявність таких поглядів свідчить тільки про виродження, — похмуро промовив директор.
— Олександре Івановичу, — розважливо звернувся Кравченко, — невже той факт, що я сяду з вашою дружиною і пофліртую, неминуче призведе до виродження?
— Навпаки, — додав, сміючись, молодий інженер, — тільки збільшить кровообіг.
— Я про це нічого не кажу, я маю на увазі зраду, — промовив директор і ледве втримався, щоб не кивнути в бік Ніка. Це всі помітили.
— Співжиття з тим, із ким людина хоче, — це зовсім не зрада, — промовив Нік, — це її моральне й яке хочете право. Ми, наприклад, розійшлися з Ганною Павлівною зовсім свідомо, й це нам не заважає зоставатися в дружбі.
— Шановний Миколо Матвійовичу! — промовив Володимир. — Я ніколи не сумнівався у вашій шляхетності й сьогодні радий висловити вам свою приязнь.
— Я також дуже радий вас бачити в себе.
Вони церемонливо цокнулись.
Нік повернув обличчя в бік Ганни.
— Я хотів би, щоб Ганна Павлівна підтримала нас.
Ганна, що досі уважно стежила за рухами обох чоловіків, квапливо підвелася.
— Я з охотою!
— А ми що? — заметушився Вольський з пляшками.
— За потрійний союз. Ура! — вигукнув Кравченко.
— У-р-ра! — вибухнуло в кімнаті.
Під цей салют Нік зворушливо тиснув руку Володимирові, а Ганна замиловано дивилася на них обох.
Пиятика розійшлася шумливою зливою, розмови збилися в один монолітний гул. Навіть директор почав веселіше перемовлятися з техніковою дружиною. Кравченко розмовляв із Любов’ю Григорівною, а Кравченкова з Вольським. Коли ж Володимир повертався на своє місце, Любов Григорівна щось палко доводила молодому інженерові, та лише Володимир сів поруч з нею, як вона вже посварилася жартома з інженером і повернулася до Володимира.
— От невгомонна жінка, — добродушно посміхнулася Ганна, глянувши в її бік.
У цю хвилину Ганна була навіть вдячна їй, що вона так енергійно взяла в свої руки Володимира.
— Мені подобається ця Любов Григорівна, — промовила вона вголос, нахилившись до Ніка, — глянь! Глянь, яка вона чудова!