Признаюся, що цей чоловік зацікавлював мене дедалі більше.
Він випив ще чарку токаю, і його вже понесло. Очі блукали, язик у роті теж заблукав, а слова лилися потоком.
— Ну, то що ж, пане, робить шлюб нещасливим? — спитав він і поклав
свою руку на моє плече так, ніби хотів пригорнути мене до свого серця. — Можете собі уявити... діти!
Я був приголомшений.
— Але, друже,— сказав я. — Погляньте на цього жида, який ледве
животіє, та на його жінку. Хіба ж би не розбіглися вони одне від одного, як скажені пси, якби не діти та не любов до них?
Чоловік завзято закивав головою і підняв угору руку, ніби збирався мене благословити.
— Усе це так, усе це так, брате. Тільки це їх тримає, тільки це! Але
вислухайте мою історію. Я був таким собі, як би то вам сказати, глупаком!
Я боявся жінок. От біля коней я почувався чоловіком. Або ж коли брав у руки рушницю і йшов у поле, у ліс чи в гори. Я зовсім не маю наміру розповідати вам тут побрехеньки про свої мисливські подвиги. Досить хіба сказати, що
зустрівши якось ведмедя, я підпустив його зовсім близько і тільки мовив "Гоп, братику!" Ведмідь звівся на задні ноги — я відчував його дихання — і я вистрілив йому прямісінько у білу латку на грудях. Та досить мені було уздріти жінку, і я втікав геть. Коли ж, траплялося, якась заговорювала до мене, я червонів, запинався,— отакий собі йолоп! Я тоді все ще думав, що жінка різниться від нас, чоловіків, довшим волоссям та ще довшим одягом, оце й уся відмінність. От дурень! Ви ж знаєте, як це у нас ведеться. Челядники часто базікають про такі речі, виростаєш собі, уже й вуса засіялись, а ти й не відаєш, чого це при зустрічі з жінкою у тебе шалено починає калатати серце. Отакий собі дурень, скажу я вам!
А коли нарешті я довідався причину, то гадав собі, що відкрив Америку або щонайменше якусь нову планету. Подумати лишень, що дітей не з води виловлюють, наче раків. Ну, добре. І ось я раптом закохався. Сам не знаю, як. Але вам, мабуть, нецікаво?..
— Ну що ви! Прошу...
— Гаразд, Отож я закохуюся. Якось мій покійний батько надумав пустити нас на танці, мене і мою сестру. Прийшов маленький француз із своєю скрип кою, поприходили поміщики з сусідніх маєтків зі своїми синами та доньками.
Це було веселе товариство сусідів. Усі спілкувалися поміж собою і веселилися, тільки я тремтів усім тілом. А маленький француз не клопотав собі довго голову і ставив пари, як йому забаглося. Ухопив за рукав мене та дівчисько наших сусідів, ще зовсім дитину, направду. Вона ще перепиналася через свою сукню і носила довжелезні русі коси.
Ось так і стояли ми. Вона тримала мене за руку, а я... я був ледь живий. Так ми й танцювали. Я не зважувався глянути на неї, тільки наші долоні горіли одна в одній. У кінці танцю оголошують: "Мсьє!" — стаєш перед своєю дамою, клацаєш каблуками, опускаєш, наче підтяту, голову на груди, згинаєш у лікті руку, береш даму за кінчики пальців і цілуєш у руку. Кров шугнула мені в голову. Вона ж тільки робить кніксен. А коли я підвів голову, вона стояла переді мною геть червона і її очі... Що то були за очі!
Чоловік опустив повіки і відхилився назад.
— Браво, м'сьє! — я був вільний. Більше я з нею не танцював. Вона була донька нашого сусіда. Гарна, що вам сказати, гарна. Гордовита. Щотижня у нас був урок танців. Я жодного разу не розмовляв з нею, але коли вона танцювала козачка, манірно взявшись руками в боки, я поглядом просто упивався нею...
Та досить їй було глянути на мене, як я відвертався, посвистуючи собі під ніс.
Інші ж молоді панове облизували її пальчики, наче цукерки, збивали собі руки й ноги, щоби здобути її хусточку, вона ж відкидала назад свої коси й поглядала на мене.
Коли вона від'їжджала, я освітлював їй сходи, а потім стояв унизу — отоді я почувався героєм. Вона старанно закутувалась, опускала вуаль, приязно кивала усім, аж мені від заздрості обпікало шлунок. Дзвоник уже ледь долинав з далини, а я все ще стояв, тримаючи свічку у руці, яка вже перехнябилася і скрапувала воском. Отакий дурень, як бачите!
А потім уроки танців скінчилися, і я довгий час її не бачив.
Я будився по ночах і плакав, сам не знаючи, чому. Я вчив напам'ять любовні вірші й старанно декламував їх. А деколи я насмілювався пофантазувати, брав гітару і співав, та так, що наш старий мисливський пес вилазив з-під печі, задирав писок до неба і починав вити.
Якось весною я вирішив податися на полювання. Блукаю собі в горах, ліг над краєм прірви, лежу собі так, аж чую хрускіт галуззя, і з хащі виходить велетенський ведмідь, поволі, дуже поволі. Я завмер, і в лісі все завмерло, тільки ворон літає наді мною і кряче. Раптом мене охоплює неймовірний жах, я хрещуся й затамовую подих. Коли ведмідь поминув мене і почвалав геть, я щодуху кинувся бігти.
А потім був ярмарок. Вибачте, що я розповідаю вам так сумбурно. Тож я поїхав на ярмарок, і вона там. Ох! Я ж забув сказати, як вона називається: Миколая Зенькіа Хода у неї була, наче в княгині, і коси уже не спадали на плечі, а були викладені на голові, немов золота корона. Вона йшла так легко, мовби пливла, а складки її сукні чарівно шелестіли, уже в сам той шелест можна було закохатися. Гуде ярмарок, торг іде навкруги, там селяни гупають своїми важкими чобітьми, тут прошмигують крізь юрбу метушливі євреї, крик, ґвалт, сміх, хлопчиська покупували собі маленькі дерев'яні свистки й свищуть. Але вона мене одразу ж помітила.
Тоді я набираюся мужності, озираюся й гадаю собі: "Гов! Ти подаруєш їй сонце! І вона зрадіє, бо що більше ти зможеш їй подарувати?"
Вибачте, я не пояснив, такі сонця продають у рундуках, де торгують ласощами. Я ще здалеку помітив те сонце, і личко у нього було таке здивоване, як у нашого панотця, коли йому доводилося ховати когось задурно. Цього разу сміливості у мене було, наче в самого чорта. Підходжу, кидаю мою двадцятку, мою єдину двадцятку, і купую сонце. Потім біжу, мов навіжений, хапаю її за сукню, що, властиво, є дуже непристойно. Але так уже ведеться, якщо хтось закохався, то поведінка його не завжди буває пристойною. Тож хапаю її за поділ сукні і дарую їй сонце. І як ви гадаєте, що робить моя Миколая?