— А мені то й поготів,— сказав Санчо,— бо маврів, може, над чотири сотні такого дали мені чосу, що вчорашні киї вже за ласощі здаються. То скажіть мені, пане, на милость: як ви можете називати сю пригоду щасливою і предивною, коли нам обом утерли такого маку? Вам то ще нічого, бо ви ж хоч таку пишну кралю, кажете, до себе тулили, а мені що дісталось? Хіба оця лупка, що більшої вже, мабуть, ізроду не буде! Ох, я нещасний, і безталанна та мати, що мене спородила! Хоч я й не лицар і в лицарство не пнуся, та при всякій пригоді вам чи змелеться, а мені то вже притьмом скрутиться!
— То, виходить, і тебе побито? — спитав Дон Кіхот.
— Та не що ж я й кажу, била б його лиха година! — закляв Санчо.
— Не вдавайся в тугу, друже,— сказав Дон Кіхот.— Зараз я наготую той чудодійний бальзам, і все з нас як рукою зніме.
Тим часом стражник добув уже світла й знову побрався на горище поглянути, кого ж там убито. Він був у самій сорочці, голову запнув хусткою і йшов сердитий-пресердитий із каганцем у руці. Як забачив його Санчо, зараз спитав у свого пана:
— Чи то, добродію, часом не мавр заворожений іде нам бобу всипати, бо все йому мало здається?
— Не може бути, що то мавр,— одказав Дон Кіхот.— Хто заворожений, того нікому не видно.
— Може, й не видно, зате буває чутно,— заперечив Санчо.— Спитайте, коли хочте, у моєї спини.
— Моя й сама те знає,— сказав Дон Кіхот,— але то ще не доказ, що ми бачимо перед собою завороженого мавра.
Стражник підійшов ближче і, почувши їхню мирну розмову, став з дива, мов у землю вритий. А треба сказати, що Дон Кіхот і досі лежав навзнак і не ворушився, весь побитий і обліплений пластирами. По якійсь хвилі стражник підступив до нього і спитав:
— Ну, як ся маєш, чоловіче добрий?
— Бувши вами, я говорив би чемніше,— зауважив Дон Кіхот.— [92]
Чи, може, в цих краях так уже заведено, що кожному цимбалу вільно ображати мандрованих рицарів?
Почувши стражник, що сей хирний та мізерний чоловік шанує його такими словами, не витерпів; з розмаху жбурнув йому на голову каганця з оливою, мало черепа не розсадив, а сам геть пішов, як ізнову поночі стало.
— Так і є, пане,— сказав Санчо Панса,— се той заворожений мавр, що для когось скарб береже, а для нас кулаки та каганці.
— Маєш рацію,— погодився Дон Кіхот,— і не треба нам уважати на всякі такі химороди, нема чого в досаду і гнів удаватися; адже то все примари і привиди, скільки не шукай — не знайдеш, на кому мсти-тися. Встань краще, Санчо, якщо здужаєш, та сходи до каштеляна сього замку, чи не добудеш у нього дещицю оливи, вина, солі та роз-майрину на той цілющий бальзам. Далебі, зараз він став би мені в великій пригоді, бо й досі з тої рани, що завдало мені привиддя, кров он як іде.
Санчо підвівся, хоч кості йому хтозна-як боліли, і пішов потемки шукати господаря; наткнувшись на стражника, який підслухував, що там роблять його противники, він озвався до нього:
— Пане, хоч би хто ви були, учиніть нам ласку й добродійство, дайте трохи розмайрину, оливи, солі та вина,— все то на ліки одному з найчільніших мандрованих лицарів, які тільки в світі є, бо він лежить отам-о на ліжкку, тяжко поранений від руки завороженого мавра, що пробуває в сьому заїзді.
Почувши таку мову, стражник зміркував, що сей чоловік, мабуть, не при тямі; та що вже почало на світ займатися, одчинив двері до корчми, гукнув господаря й переказав, чого тому дивакові треба. Корчмар розшукав усі ті знадоби, і Санчо одніс їх Дон Кіхотові, що, вхопивши в руки голову, стогнав од болю, хоч од того каганця йому лише дві здоровенні гулі на лобі набігло, а кров зовсім і не йшла, тільки з переляку та перестраху піт дзюрком лився.
Зрештою наш гідальго взяв той припас, перемішав усе гарненько й поставив на вогонь, поки добре не вкипіло. Тоді попрохав якогось бутля, щоб вариво злити, та в корчмі не знайшлось ніякої гулящої посудини, окрім бляшаної оливниці, що її господар не пошкодував для такої справи. Дон Кіхот проказав над тією оливницею більш як вісімдесят отченашів і стільки само богородиць та "вірую", покладаючи за кожним словом благословлющого хреста; тій церемонії придивлялись Санчо, корчмар і стражник, а погонич байдуже — пішов десь мули свої порати. Як усе було готове, Дон Кіхот вирішив не гаючись досвідчити на собі цілющу силу цього нібито дорогоцінного бальзаму і випив майже все, що не влізло в оливницю і лишилось у казанку, де варилося,— з півкварти, чи що. Як тільки ж ковтнув того дива, зараз така блювачка на нього напала, що геть-чисто все з себе викинув, а з великої натуги та надсади ще й потом рясним облився. Тоді він попросив, щоб його добре вкрили й лишили на самоті. Проспав отак годин зо три; а як прокинувся, зразу відчув на всім тілі полегшу, навіть кістки зовсім не боліли: здоровий став, та й годі. Тепер уже Дон Кіхот був цілком певний, що йому справді вдалося зготувати бальзам Ф'єрабраса [93] і що, маючи такі ліки, він може сміливо йти на будь-який небезпечний бій, на будь-яку битву чи баталію.
Як побачив Санчо Панса таке чудесне уздоровлення, то зразу спитав у пана, чи можна йому той бальзам допити, що в казанку (а там його чимало ще лишилось). Рицар дозволив, і Санчо, вхопивши казанка обіруч, припав до нього з щирою вірою та й видудлив того дання не менше, мабуть, ніж Дон Кіхот. Але шлунок у бідолахи Санча був, знати, не такий делікатний, як у пана: доки що виблюнув, так його канудило, крутило і судомило, так у піт кидало, що от-от, здавалося, духу пуститься сердега. У тих лютих муках він проклинав і бальзам, і того шахрая, що ним його пригостив. Побачивши таке діло, Дон Кіхот сказав:
— Я гадаю, Санчо, це все через те, що тебе на рицаря не висвячено, а таким людям, я цілком певен, сей напій не йде на пожиток.
— А як ви се знали,— одказав Санчо,— то якого ж бісового батька давали мені його на куштунок?
Тим часом дання своє діло вчинило, і бідолашного джуру почало проносити верхом і сподом з такою навальністю, що очеретяна мата, на яку він знову бебехнувся, і валове рядно, яким укрився, більше вже, мабуть, нікому ні на що не придалися. Так його корчило й кидало, такими потами проймало, що не лише він сам, а й усі присутні гадали, що тут йому й амінь буде. Та уразлива злива бушувала годин десь зо дві, по упливі яких Санчо не дізнав жадної пільги; на одміну од пана, він чувся весь розбитим і розламаним, навіть на ногах триматися не здужав. А Дон Кіхот, як ми вже сказали, оклигав і очуняв, йому вже знову у мандри манулося, пригод шукати: чого ж йому, думав, баритися, коли в світі стільки людей потребують од нього заслони й запомоги, коли він має до того такий надійний цілющий бальзам? Підохочений такими думками, він сам осідлав свого Росинанта і нав'ючив джури-ного осла, поміг Санчові убратися і верхи сісти, а тоді скочив на коня і, майнувши в кінець подвір'я корчемного, прихопив там ратище, яке мало йому за списа бойового стати.