З напруженою увагою слухав Дон Кіхот, що говорив йому каноник; коли ж той скінчив, він подивився на нього і, помовчавши хвилю, сказав:
— Здається мені, пане шляхтичу, що орація вашої милості до того змагала, аби запевнити мене й переконати, ніби на світі зроду не було ніяких мандрованих рицарів, а всі рицарські романи — фальшиві, брехливі, шкідливі і зовсім для суспільності непотрібні, і що негаразд я робив, як читав їх, іще гірше, як їм вірив, а найгірше, як вирішив їх наслідувати, обравши собі з їхньої направи та науки многотрудне ремесло мандрованого рицаря, бо ви твердите, що на світі не було жодних Амадісів, ні Гальського, ні Грецького, ані всіх інших рицарів, що їхні подвиги в тих романах описуються.
— Ваша милость цілком вірно зрозуміла мою думку,— сказав на те каноник.
А Дон Кіхот провадив далі:
— А ще додала до того ваша милость, що ті книги завдали мені буцімто великої шкоди, схибнувши мене з розуму й довівши до клітки, і що треба мені схаменутись і вдатись до інших, правдивіших книг, корисніших і цікавіших за ті романи.
— Правда,— підтвердив каноник.
— А я, щоб ви знали,— сказав тоді Дон Кіхот,— гадаю якраз навпаки: не я божевільний і зачарований, а ви, ваша милость, коли насмілились замахнутися по-блюзнірському на те, що визнане всіма за дійсне і за істинне; хто ж його заперечує, як ваша милость, той за— [316] сЛуговує кари, на яку ви ладні засудити нелюбі ¦ вам книги. Адже переконувати когось, ніби на світі не було ні Амадіса, ані жодних мандрованих рицарів, про яких стільки романів понаписувано, то все одно що твердити, ніби сонце не світить, мороз не студить, а земля нас не носить. Де той мудрагель, що здоліє довести комусь, ніби все те неправда, що пише історія про королівну Флоріпеду та Гвідона Бургундського чи про Ф'єрабраса та штурм Мантібельського мосту за часів Карла Великого? Та я ладен на свою душу присягнути, що це така сама правда, як те, що тепер день! А як це все брехня, то виходить, що не було ніколи ні Гектора, ні Ахілла, ні троянської війни, ні Дванадцятьох Перів Франції, ні англійського короля Артура, який і досі літає десь вороном, а його там усе виглядають, що от-от вернеться. То, може, хто скаже, ніби і то все вигадки — історія Гверіна Скупого і пошуки святого Граля, ніби то все байки — кохання Трістана та королеви Ізольди, а також Джіневри та Ланцелота, коли ще живуть люди, що десь краєчком пам'яті пригадують, як бачили колись двірську даму Кінтаньйону, найкращу виночерпицю на всю Велику Британію. І це суща правда, бо пам'ятаю, бабуся моя, панотцева мати, як побачить, було, яку дуенью в довгому покривалі удовичому, то каже, було, мені: "Поглянь на неї, внучку — чиста тобі дуенья Кінтаньйона!" З цього я роблю висновок, що бабуся моя знала її особисто або принаймні бачила десь її портрет. А хто зважиться заперечити правдивість історії Петра й прекрасної Магелони, коли в королівській збройни-ці і досі зберігається .кілок, з допомогою якого сей доблесний рицар керував дерев'яним конем, що ним у повітрі літав,— там такий великий, більший за голоблю; а коло того кілка лежить сідло Баб'єки, а в Рон-севалі зберігається Роландів ріг, убільшки з добру колоду. Звідси випливає, що таки існували справді і Дванадцять Перів, і Петро, й Сід, і — ще премногі рицарі, що, славлять люди, їздили по білому світу, пригод шукаючи. Або, може, скаже хто, що не було мандрованого рицаря, завзятого лузітанця Жоана ді Мерлу, який загнався аж у Бургундію і бився в місті Аррасі із знакомитим паном де Шарні, що звався мосьє П'єр, а потім у місті Базелі з мосьє Анрі де Реместаном, пере-мігши обох тих суборців і доказавши великої слави; що не було пригод і поєдинків, одбутих у тій же самій Бургундії двома завзятими гишпанцями: один був Педро Барба, другий — Гутьєрре Кикоть (од якого я прямо веду свій рід по мечу), а звоювали ж вони синів графа де Сан-Поля? Або, може, не мандрував до Німеччини, пригод шукаючи, Дон Фернандо де Гевара, не бився там з мессером Георгом, двірським рицарем дука Австрійського? Чи, скажете, то все жарти були — тії герці, що їх викріпив завзятий Суеро де Кіньйонес, ті поєдинки, що мав пан Луїс де Фальсес з Дон Гонсалом де Гусманом, рицарем кастільським, і ще многі подвиги рицарства християнського, і нашого рідного, і чужоземського? Ні, кажу я, все то щира і суща правда, а хто її заперечує, ще раз кажу, той без усякого сумніву позбавлений доброго розуму і здорового глузду.
Великим дивом дивувався каноник, слухаючи Дон Кіхотової мови, Де правда перепліталася з вигадками; його вразила також гідальгова неймовірна обізнаність у справах, належних і стосовних до мандрованого рицарства. [317]
— Не можу не визнати, пане Дон Кіхоте,— заговорив до нього каноник,— що в словах вашої милості є дещо правдиве, особливо такі, де ви говорили про гишпанських мандрованих рицарів. Припускаю також, що справді були на світі Дванадцять Перів Франції, але на можу повірити, аби вони робили все те, що пише про них архієпископ Турпін. Власне, річ тут ось як малася: то були рицарі, обрані од французьких королів і названі перами, тобто рівними, бо справді, були всі однаково шляхетні, доблесні й мужні — принаймні так усі казали й думали. То був ніби опрічний рицарський орден, як от тепер у нас s орден Святого Якова чи Калатрави — ті, що до них належать, мають бути наголо рицарями сміливими, мужніми й чеснородними, як нии$ кажуть, наприклад, "рицар ордену св. Іоанна" або "рицар Алькантари*я так давніш говорено "рицар із Дванадцяти Перів", бо до того ордену обрано було й прийнято дванадцятеро лицарів, рівних своїми заслугам ми. Немає також ніякого сумніву, що був Сід, що був Бернардо делі Карпіо, а от в оповіданнях про їхні подвиги чимало є, на мою думку^ непевного. А що ваша милость казала про кілка, який нібито Петрові належав і зберігається в королівській збройниці поряд із сідлом Баб'є^ ки, то тут я вже каюся: чи то з мого недоуцтва, чи з недобачення я його там не помітив; сідло ще роздивився, а кілка не зауважив, хоть він, казала ваша милость, такий великий.
— А все ж таки він там є,— заперечив Дон Кіхот,— і коли хочете знати, його ще шкурою телячою обгорнуто, щоб цвіллю не брався.