Санчо щонайщиріше своєму панові прирікся зашити собі губу й радше язика відкусити, ніж бовкнути щось нерозважне й недоречне, хай пан не клопочеться: що вони за птиці, з його поступування не дошоло-пає ніхто.
Дон Кіхот перебрався, прип'яв меча на шабельтасі, накинув шарла-тову кирею на рамена, накрився шличком зеленої саєти, якого піднесли йому послугачки, і в такому строї вийшов до просторої зали, де його чекали кралі, вишикувавшись двома шпалерами й держачи начиння мити руки; весь цей обряд звершено з безліччю присідань та чолом-биттів. Та ось з'явилося дванадцятеро пажів, з маршалком на чолі, аби відвести Дон Кіхота в їдальню, де його чекали каштеляни. Обступивши його, пажі з великою помпою і маєстатом впровадили його до другої зали, де стояв сутий стіл, налаштований лише на чотири куверти. На порозі вітали його дук, дукиня і якийсь вельбучний сповідальник, з тих, хто пастирує при княженецьких дворах; з тих, хто не родившись князем сам, не годен родом князів навчити, як їм шануватися; з тих, хто так і пнеться міряти велич потентатів убогістю власної душі; з тих, хто прагнучи схилити свою паству до поміркованості, обертає її на ску-парів; ось якого розбору, певне, був той вельбучний сповідальник, який вкупі з дук ом та дукинею вийшов назустріч Дон Кіхотові. Після тисячі привітань навзаєм Дон Кіхота обстали й повели до столу. Дук запросив Дон Кіхота сісти на покуті, і хоч той відмагався, але, проханий не раз і не два, мусив здатися. Сповідальник умостився напроти, а дук та дукиня обабіч.
Приявний при цьому Санчо очманів і збаранів, пантруючи, як величають його пана такі можновладці. А як побачив, скільки припрохував та улещував дук Дон Кіхота, садовлячи, сказав:
— Як ваші милості дозволять, я розкажу, що в нашім селі вийшло за столом при розсаджуванні гостей.
На сім слові Дон Кіхот аж стенувся, очевкцячки, потерпаючи, як би Санчо не ляпнув якоїсь дурниці. Санчо глипьув на свого пана, збагнув що й до чого і сказав:
— Не бійтеся, вашець, паночку мій, що я зіб'юсь на манівці або ж бевкну щось несусвітне, я ж бо не забув свіжих порад йогомості щодо того, як тра говорити, багато чи мало, добре чи зле.
— Щось мені не в пам'ятку, Санчо,— відповів Дон Кіхот,— говори що хоч, але щоб коротше. [482]
— Те, що ви почуєте,— заявив Санчо,— свята правда, тим паче, що мій пан Дон Кіхот, присутній тут, не дасть мені збрехати.
— Про мене,— обізвався Дон Кіхот,— бреши скільки влізе, Санчо, я тебе за поли не ловитиму. Ось тільки обмисли, на що бити.
— Та я вже гадав-перегадав, десять разів міряв, а раз утнув, зараз осьосьо побачите.
— Добре,— сказав Дон Кіхот,— якби ваші високості витурили цього штурпака, а то він нацвенькає нісенітниць.
— Життям дуковим свідчуся,— промовила дукиня,— Санчо не відійде од мене й на ступінь. Я його дуже люблю і знаю, який він великий розумниця.
— Подовж, Боже, вашій святості гарних днів,— ознаймив Санчо,— за добру думку про мене, хоть я її і не вартий. А річ моя ось об чім. Один шляхтич, мій односелець, тяжко багатий і мостивий, адже він з роду Аламос де Медіна дель Кампо, одружений з доньєю Менісією де Кі-ньйонес, донькою дона Алонса де Мараньйони, лицаря закону Святого Якова, утоплого в Еррадурі, ще через нього кілька років тому зчинилася в нашім селі буча, в якій, якщо не помиляюсь, брав участь і мій пан Дон Кіхот, і тоді ж таки збито на яєшню Томасілья Лобуряку, Баль-бастрового коваленка... Ну що, паночку мій пишний, хіба це неправда? Богом вас заклинаю, потвердіть, що правда, а то панство дуцтво ще подумає, що я талалай і чистобреха.
— Досі,— впав у річ сповідальник,— ти мені здавався більше талалаєм, ніж чистобрехою, а втім, не знаю, за кого тебе мати надалі.
— Ти покликаєшся, Санчо, на таку силу свідків і доказів,— відгукнувся Дон Кіхот,— що я не можу не погодитися: певне, ти говориш правду. Кажи далі та коротко, бо так, як ти почав, тобі у два дні не вкластися.
— Ні, хай не коротко,— заперечила дукиня,— якщо хоче звеселити мене; навпаки, хай розказує як уміє, хоч би не вклався і в шість днів; якщо й направду він потребуватиме аж стільки, то це будуть найутіш-ніші дні мого життя.
— Отож, панство дуцтво,— вів далі Санчо,— цього самого шляхтича я знаю як облупленого, бо його обійстя від мого десь на мушкетний стріл, так ось цей шляхтич запросив до себе гречкосія, бідного, але чесного.
— Хутчій, брате,— перепинив його священик,— якщо розповідати таким трибом, то й до другого пришестя не вберешся.
— Коли Божа воля, встигну розповісти задовго перед тим реченцем,— відрубав Санчо.— Отож, кажу, приходить гречкосій у гостину до того шляхтича, царство йому небесне, позаяк він уже переставився і, славлять, умирав, як святий, сам я, щоправда, не видів, я тоді жнивував у Темблеке...
— Ради всіх святих, синку,— перебив священик,— повертайся хутчій з Темблеке й перебудься без шляхтичевого погребу, а то як би з нас кого не поховали, поки ти кінці виведеш.
— Ну, так ось,— вів далі Санчо,— лаштуються обидва до столу сідати,— вони ще й зараз у мене в очу як живі... p[483]
Дук та дукиня від душі веселились, бачачи, як дратують священика відбіги й загайки в Санчовій розповідці, а Дон Кіхот нетямився з гніву і люті.
— Так ось,— тягнув Санчо,— пора, значиться, до столу сідати, гречкосій і завів своєї: хай на покуті шляхтич сідає, а шляхтич своєї: хай сідає туди гречкосій, адже він у себе в господі й може по своїй волі розпоряджатися. Та гречкосій, яко чоловік ґречний і милий, уперся — нізащо. Нарешті шляхтич розсердився, пірвав гречкосія за барки, посадив живосилом і сказав: "Та сідай же ти, колодо! Хоч би де я сів, моє покуття буде за твоє покутніше!" От і вся придибенція, і, далебі, я думаю, що вона тут доречна.
На лицях у Дон Кіхота плямився рум'янець, проступаючи крізь смагляву церу. Господарі, потерпаючи, як би Дон Кіхот не розсатанів украй, уловивши, куди важить Санчо, споважніли. Щоб розмову затерти і щоб Санчові рота заціпити, спитала дукиня в Дон Кіхота, чи подає про себе вість сеньйора Дульсінея і чи багато велетнів і лиходійників послав він їй у дар ув останні дні, бо він, напевне, устиг їх підклонити під ноги догибелі. На теє Дон Кіхот одрік: